Розділ без назви (2)

Геть заплуталася. Доведеться-таки піти на ту кляту зустріч сірих, чи як? А якщо проігнорувати всіх, і хай забираються до бісової матері?.. А Софія? А душа бабусі? Той самий внутрішній голос в’їдливо запитує: «Невже ти віриш Мечиславу? Ти ж усе бачила в дзеркалі його очей. Ти бачила сутність його душі. Ти впізнала того чоловіка в капелюсі, котрий убив Ядвігу, чоловіка зі старого, пожовтілого від часу видива».

Так, я все добре пам’ятаю. Так, я впізнала його, і більше не дозволю собою маніпулювати. Ще раз хтось з них зателефонує — відразу пошлю подалі!

Зітхаю, наперед знаючи, що нікуди нікого насправді не пошлю. Це все фігурально. Утуплююся очима в пакети, які досі тримаю в правиці, ліва рука нервово трусить телефоном. Ставлю врешті сумки на землю.

Телефоную Віктору. Той, відвівши малу в садочок, крутився по своїх справах. Коротко переповіла телефонну розмову з викрадачами. Типу, от таким дивним робом Софія майже знайшлася. Попросила чоловіка приїхати. Мені потрібна чиясь дружня підтримка, порада, допомога… Допомога? Ти себе чуєш? Віктор — звичайний банальний чувак, людина, не супермен. Гаразд, може, не зовсім банальний, але точно не святий Юрій Змієборець.

Усередині закипала лють. Чітке розуміння, що мене прагнуть використати в чужій війні, наростало. Хтось знав, що я не втечу і не стану переховуватися. Били в найболючіше місце — в чуйність і людяність. Так, Віктор має рацію. Я знаю, як воно — бути людиною. Янголом я досі не стала.

Як мені хочеться зараз комусь довірити всі сумніви, тривоги. Навіть не так. Хай тимчасово, але таки перекласти їх на чужі плечі. А може, зателефонувати батькові, спробувати взяти на понт та сказати щось на кшталт: «Ти, старий козел. Зовсім, пердун сірий, з котушок з’їхав? Відпусти матір твоєї ж дитини. Тобі ж я потрібна. Давай розберемося — віч-на-віч чи тет-а-тет». Ой, припини, Адко, не поможе! Не відпустить він Софію, якщо насправді то він викрав жінку. Бо йому і до тебе, і до Христі байдуже.

До вчорашнього дня рідного батечка я майже не знала. Бабуся його любила. І це нормально, бо він її рідний син. Мама ж відверто зневажала та називала лузером. Спільне, що об’єднувало цих двох жінок, коли вони говорили про батька, слова «мертвий» та «вічна пам’ять». Коли довідалася, що він живий, то його образ хоч і ожив у голові, та все одно донедавна залишався дуже картонним. Наслухавшись про нього різної гидоти від сірих та тих, хто тут його знав, навіть тішилася, що така потвора, яка вважає себе центром Всесвіту, не брала участі у моєму вихованні.

А тепер? У мені щось недобре прокинулося. Я його починала ненавидіти. І ця ненависть заважала тверезо мислити і недобре пахла. Очевидно, для тверезомислення мені таки потрібний Віктор із його великим досвідом спілкування з різними потворами — як людьми, так і не дуже людьми.

От нарешті й знайомий під’їзд. Прочинила собі ногою двері, руки зайняті торбами з їжею. Трохи затрималася на порозі. Пахне страхом.

Під вхідними дверима Софіїної квартири хтось є, і він чекає на мене.

Той їдкий запах… Після історії з Валерієм Едуардовичем я старалася не влізати в душі людей — таких гидот там можна нашукати… І, до слова, це мені вдавалося контролювати, але запахи… Не відмиєшся. Цей дар з’явився слідом за дзеркальним. Тепер я знаю, як пахне смерть — ванільно-солодко, як пахне ненависть — сіркою та бананами, і зараз мене аж вернуло від того запаху. Бо він живе відтепер у мені.

Я тепер знаю, як пахне любов. Бо коли перебувала в дитсадку, то від батьків та маляток аж пашіло тим почуттям. І я знаю, як пахне кохання. Карамелькою і трішки чайною розою. Так солодко ним пахне Іра… І щось подібне час від часу стається з Віктором, коли він надто довго та уважно слухає мене чи спостерігає за мною, думаючи, що я цього не зауважую.

Якось підслухала його розмову з Христинкою: «Вітюсю, ти любис Адку, пла’?» Він навіть не задумувався над відповіддю: «Люблю. Дуже». «І я її дузе люблю. Вона холоса і добла». Але Віктор чомусь стримує в собі це почуття, не дозволяє йому вповні затопити серце. Він таки справжній воїн, уміє себе контролювати. Зрештою, зараз мені вистачає просто відданого та вірного друга поруч. Бо «кохання робить людину слабкою, воно розхолоджує», — так колись казала бабуся. Напевне, так думає і Віктор, коли довго дивиться на мене і змушує себе перестати закохуватися. Та хіба серцю накажеш?

Я почала підніматися сходами. Людина під дверима квартири Софії чекає і боїться. Запах стає відчутнішим. Пахне страхом та річковими ліліями. Запах річкових лілій належить тільки одному підвиду не людей, яких я знаю. У кутку на сходовій клітці, праворуч від дверей, — постать, загорнута у стильний чорний плащ з накинутим каптуром, щоб заховати обличчя. Я впізнала її відразу, щойно побачила:

— Привіт! Давно чекаєш?

Фігура здригнулася, різко підвелася, скинула каптур.

— Шет, Адко! Підкралася. Теж мені пусі-кет з крильцями! Хіба можна так лякати людей?

— А я людей і не лякала.

— Дуже дотепно. Ну, хелоу!

— Ти до мене чи полюєш під дверима Софіїної квартири, дихаєш застояним емоціями?