Розділ без назви (2)

Я невимовно тішуся з того, кидаю недбале «па-па» та, поки він не отямився, торкаюся в його свідомості того місця, куди зазирати заборонено. Але я мушу знати правду, для чого йому я. Не знаю, чи він устиг зрозуміти та помітити бодай щось. Це був ефект дзеркала, яким володіла тільки одна істота серед відомих мені янголів. І поки Мечислав мовчить, на додачу кидаю недбало:

— Ще одне, таточку. Наступного разу, коли захочеш мене побачити, просто зателефонуй, а не присилай своїх відморожених сявок. До речі, як того типа з крижаними очима звати?

Він витріщається на мене. Обана. Він справді не розуміє, про що я?

— Як це, Аделаїдо? Кого ти маєш на увазі, дитино? Я по тебе нікого не посилав.

А це вже цікаво. Одним ворогом більше чи одним менше? Ворог мого ворога — мій друг? Так, здається, в одній приказці сказано.

— Та гаразд, таточку. Не парся. Мо’, я не так того чувачка зрозуміла. Бувай ще раз. Не кашляй!

Мечислав силувано розтягує губи у посмішці. Він зараз дуже схожий на неіснуючого себе з фоток, які мені в дитинстві показували бабуся з мамою. Мені не смішно, мені бридко. Струшую з себе його запах і вилітаю з квартири, добряче гепнувши дверима.

Збігаю сходами вниз. Зупиняюся різко біля вікна, між другим та третім поверхами, притулюю лоба до брудної шиби. Байдуже. Це не найгірший варіант, щоб остудити голову. Забагато всього зараз трапилося. Я мушу розібратися в тому видиві, яке щойно побачила в батьковому дзеркалі. Я мушу дізнатися, що то за тип мене підкараулював у парку. Я мушу знати, для чого Мечиславу впіймані, закладені душі янголів та людей із загубленої колекції Валерки, бо в самаритянство чоловіка, як і в його батьківську любов до мене, не вірю. Я маю з’ясувати, де зараз Софія, бо, хоч вона і не ідеальна мати, та, порівняно з батечком, просто Мати Тереза…

А Софія таки пропала, зникла, розчинилася, мов ефір. Віктор обдзвонив усі лікарні, морги, міліційні відділки, усіх знайомих своїх та й незнайомих теж, які могли бачити, знати чи бодай чути щось про жінку. Того злощасного ранку, коли я телефонувала і Софія була поза зоною досяжності, на роботу вона так і не вийшла. Колежанки стверджували, що напередодні ввечері дівчина була в доброму гуморі, навіть довше, аніж годиться, займалася макіяжем. Хтось пожартував: чи не закохалася, бува? У відповідь та лишень загадково всміхнулася. Це здивувало, бо зазвичай Софія на такі шпильки відповідала досить уїдливо. Мовляв, усі чоловіки бовдури, жоден з них не вартий навіть найменшого і найтупішого зламаного списа.

А біля ресторану Софію чекала автівка з тонованими вікнами. Звичайний «фольксваген», без викрутасів, сріблястий. Звісно, на номери ніхто не звернув уваги і їх не запам’ятав. Віктор якимось чином отримав запис відеоспостереження з банку, що навпроти. Звідси добре проглядалася вулиця. На відео було видно, як Софія, усміхнена та щаслива, випурхує з нічного клубу, і в той момент, як у полі зору відеокамери з’являється бампер сріблястої автівки, зображення на моніторі, з якого ми проглядали відео, стає темним. Коли зображення стабілізується, ані Софії, ані машини вже нема. Віктор каже, що це все неспроста. Я й сама розумію. Але як то пояснити п’ятирічній дитині? Мама закохалася і про тебе забула?

Безконечні запитання: «Де моя мама? Вона мене лисила? Вона мене не любить? Адоцко, я буду цемна, цесне слово, тільки хай мама велнеться!»

І Віктор, і я заспокоюємо малу, як можемо. Вигадуємо несподіване відрядження. Що таке відрядження, мала Христя вже знає. Бо в декого з діток у садочку тато чи мама час від часу туди вирушають, привозячи малятам гостинці, — завжди це барвисті гарні подарунки. Христя, Богу дякувати, вірить, бо вона ті подарунки бачила та мацала, тому вранці чемно йде в садочок, повертається з нього. Але вночі… Усе шукає маму, плаче та тужить за нею.

Віктор тимчасово переїхав до квартири Софії. Йому швидше, ніж мені, вдається заспокоїти малу. Вона так і засинає, міцно тримаючи його за руку. Він мусив і за власний рахунок відпустку на роботі взяти, бо така халепа. Удень шукає Софію, задіявши всі свої зв’язки і в міліції, і в службі безпеки, вночі пильнує сон Христі.

А вранці зателефонував Антон. Ага, той самий, помічник батечка, і нагадав про 23 вересня та про мою обіцянку обов’язково бути на зібранні сірих янголів. Я ошелешена словом «обов’язково», бо добре пам’ятаю — такого нікому не обіцяла, і раджу йому відправитися під три чорти.

Зазирнула в холодильник. Порожній. Спохопилася, що мушу щось приготувати на вечерю і собі, і Христі, і Віктору. На порожній шлунок геть паскудно думається та й рятувати світ не дуже хочеться. Узяла гроші, сумку та побігла в супермаркет.

І вже коли з повними торбами виповзала з крамниці, мені зателефонували. Я зазвичай не відповідаю на дзвінки з незнайомих номерів, але це був той випадок, коли мусила. А може, це стосується Софії чи Христини! І це таки їх стосувалося. Накаркала, як кажуть. То був дзвінок із приватного номера. Дерев’яний, зовсім не привітний голос повідомив, що коли я хочу повернути Софію живою та неушкодженою, то мушу прийти на те сране зібрання 23-го.

Голос був схожий на голос того мудака з парку. Сказав, що відмовки та коментарі не приймаються. Я не встигла ані послати чувака якнайдалі, бо де гарантії, що в них Софія, ані щось більш-менш в’їдливе промимрити, натомість до мене вже лепетав нажаханий знайомий голос: «Адо, то Софія! Прошу, виконай усі їхні вимоги, бо вони візьмуться за Христю, і ми більше не поба…» Софія не договорила, короткі гудки рвали на шматки розум.

Змішане почуття розгубленості, люті, здивування і легкого драйву заповзало досередини. Я чітко розуміла, що мене хочуть використати. І, схоже, що не тільки мій батько… Але на яке я їм здалася?! Який з мене зиск? Де так званий Втрачений Рай, у якому Валерій начебто ховав другу найважливішу частину колекції, я не знаю, ключа у мене від того сховку теж нема. І що такого вони збираються робити 23 вересня, що я мушу там конче бути? І, зрештою, нафіга комусь викрадати Софію, шантажуючи мене її зникненням? Можна ж було все зробити набагато простіше, наприклад відразу мене викрасти.

Е, голубонько. Певне, що ні! Навіть найтупіші та найпримітивніші в цьому місті створіння знають хоч приблизну історію кончини Валерія Едуардовича, донедавна сірого володаря цього міста. Хіба тебе так легко поцупити? Ти ж трохи божевільна. Уже Едуардович спробував. То що тоді? Виходить, вони мене усі побоюються? Ага, як мавпу з гранатою. Ой, не будуй повітряних замків, дорогенька! Вони просто не знають, що від тебе, скаженої, чекати.

Якщо тип із парку не в батьковій команді, тоді на чиєму він боці? Батько, схоже, не брехав, запевняючи мене, що нікого за мною в парк не посилав. А може, Мечислав придурювався? Бо не став дізнаватися подробиць. «Тобто, виходить, він лишень гарний актор!» — шепоче мій внутрішній голос. І я готова з ним погодитися.