Розділ без назви (2)

Віктор обнадійливо запевняв мене, що в Софії якісь проблеми з телефоном, очевидно, і щоб я наперед не хвилювалася. А виховательці в дитсадку він про всяк випадок залишив номер власного мобільного. І дуже радісно повідомив, що Христя гордо представила його і виховательці Елеонорі Дмитрівні, і всім діткам як свого тата. «Знайомтеся, це мій татко Вітя. Він дузе холосий».

— Адо, ти не повіриш, вихователька мене зміряла крижаним поглядом і сказала, що дитиною треба займатися постійно й менше швендяти по відрядженнях. Уявляєш, усі повірили, що Христя — моя донька. А ще вихователька здерла з мене гроші на штори для ігрової кімнати та дала адресу й номер телефону дитячого логопеда, її гарної знайомої. Каже, що Софія зовсім малу запустила. Де це бачено — у п’ять років не вимовляти половину алфавіту. Тре’ щось із цим робити. То, може, завтра після роботи і гайнемо до логопеда, га? Тим паче, що я вже навіть попередньо з лікарем домовився. І мені зовсім не важко.

Я мовчки вилаялася. Дурний учинок Віктора мав би за логікою мене розізлити та відвернути від нього, як то завше бувало після ідіотичних учинків моїх кавалерів. Та в душі несподівано щось тьохнуло. Я знову ревнувала.

Не знаю, чи заспокоїв мене Віктор, але плин моїх думок трохи змінив траєкторію.

Відімкнула квартиру своїм ключем — і в коридорі наразилася на різкий запах дорогого одеколону. Аромат ішов від недешевого чоловічого піджака, що красувався на вішаку. А потім я зашпорталася об недешеві чоловічі черевики великого розміру. Із кухні долітали веселі голоси. Тетянин я відразу впізнала. Дівчина говорила дуже спокійно та дещо запопадливо. Чоловічий голос звучав стримано та приглушено.

Передчуття біди нестримно стукало в серце. Хотілося дременути якнайдалі з квартири та бігти світ за очі. Інстинкт самозбереження спрацював безвідмовно. Я заткнула його сердито. Повісила на гачок свою куртку, кинула на полицю місткий наплічник і на тремтячих ногах зайшла в довгий коридор, що вів до кухні.

Чого я так наполохалася? Здавалося, після історії з чокнутим янголом-колекціонером Валеркою вже ніщо не зможе мене налякати.

Так, Адочко. Посланець із крижаним поглядом, схоже, пересувається швидше, аніж ти.

Я зайшла на кухню. Чоловік сидів до мене спиною. Запах дорогих парфумів і ще чогось майже тваринного, псячого навіть, просто пер від нього. От чого він так надушився. Старався перебити той запах. Може, то йому і вдавалося, але тільки не для всіх. Запах сильного і знавіснілого звіра просився назовні. Я наморщила носа. Тетяся сиділа напроти чоловіка, під вікном. Вона мене вздріла відразу, щойно я зайшла.

— О, ось і Адуся. — «Це погано», — думаю я собі. Вона ніколи мене Адусею не називала. Зазвичай я Адка, або «послухай, ти» (останнє, коли ультиматуми щодо прибирання й навчання ставлю). — Прийшла наша мила Адуся.

Тьху ти, і милою я ніколи не була. Ще цілуватися та обніматися полізе.

— Доброго здоров’ячка, — кидаю скупо. — Я не заважатиму, зайшла привітатися і все. Я зараз піду.

Якийсь черв’ячок надії кволо намагається посіяти в моїй голові сумніви: може, то не до мене, може, то хтось із батьків друзів? І розумію, що думаю дурниці, та від того стає трохи легше. Чоловік і далі сидить до мене спиною, та звідкись я знаю, що зараз він хитро посміхається. Може, тому, що його запах робиться не таким різким.

— Адо, яке «піду»? Ти що, здуріла? Ну ти даєш. Рідного батька не впізнала. А ми от гостимося, чай із круасанами… Чому ти не розповідала ніколи про свого татка?

Чому? Теж мені татко! Воскреслий із мертвих тип?!

Чоловік зводиться на ноги. Різко розвертається, розводить широко руки, я навіть не встигаю подумати, як мені реагувати на таке. Майже на дві голови вищий за мене, широкоплечий, стрункий, підтягнутий, випещене доглянуте обличчя, ледь прохоплене сивиною волосся. Портрет чоловіка різниться з тим, кого я бачила на фото в маминому та бабусиному альбомах. Та звідкись знаю, що це — мій справжній батько, а той із фото — лише омана. Туман, за яким нічого не видно.

Теперішнього мого татуся можна назвати красунчиком. І якби не відчувала псячого гидкого запаху, то, напевно, також повелася б, як Тетяна, на шарм, на запах французьких парфумів та на медові речі, які зазвичай уміють говорити такі мужчинчики. Наші очі зустрічаються. І я розумію, що вже бачила їх. То очі моєї бабусі й мої очі теж. Ось такий фірмовий знак нашого роду — зелені очі зі сталевим блиском.

Я опиняюся в міцних чоловічих обіймах. Мені там незатишно. Здається, що вони починають душити і мені бракне повітря. Та він, слава Богу, мене доволі швидко відпускає. Я просто ціпенію. Я не знаю, що казати і як мені реагувати. Так, я знала, що рано чи пізно ми зустрінемося. Посланець від батька, котрого півгодини тому бачила в парку, повернувся до нього з запрошенням від мене. Але чомусь вважала, що станеться це пізніше, і не у квартирі, де я живу, не на моїй території. А бодай у парку чи в якійсь кав’ярні. Та чоловік з лютою міццю звіра завжди чинив так, як вважав за потрібне, і мені з ним буде нелегко.

Він підсуває мені стілець і садовить на нього. У голові плутаються думки. Я мовчатиму, поки не почую його голосу. Це — найкраща зброя зараз. Він не робить спроб лізти до мене в голову, не дурний. Знає, що тільки-но спробує, то я вчиню з ним так само, як із Валерієм Едуардовичем.

— Тетяночко, дівчинко золота. А чи не збігали б ви у крамничку та не принесли нам чогось до столу? Тортик, наприклад, до чаю. Круасанів буде замало.