Розділ без назви (2)

— Та фор ю ж, звісно. Є розмова. Може, той, кудись зайдемо та поцвірінькаємо без зайвих вух?

Руки Інни тремтять, коли вона намагається запалити цигарку. Тремтять так, що їй аж за третім разом вдається це зробити, нарешті добувши з запальнички вогник. Та за мить сигарета гасне й вона кривиться, мов від різкого зубного болю:

— Піс оф шет!

Мене все ще дратує ця дурнувата манера Інни загиджувати іноземними слівцями свою мову. Знаю, що вона надто розумна, щоб вважати це крутизною. Очевидно, до образу тупої наївної білявки, який вона собі облюбувала, дуже бракувала малесенького, але важливого доповнення, на яке б можна було відтягнути зайву увагу. Бо допитливі та розумні очі Інни псували обрану нею маску. От вона собі й виметикувала вставляння покалічених англійських словечок в український контекст.

Я беру з полиці сірники. Запалюю один, дозволяючи Інні прикурити. Вона киває, мовляв, «дякую», — добре, що без «сенкс», — і починає розмову:

— Так, Адо, а скажи мені, літл санні, тебе можна хоч чимось вразити? Ти наче й не здивована моїм візитом і не запитуєш, якого я сюди припхалася?

Вона випускає в повітря хмару диму і питально втуплюється в моє обличчя. Я у відповідь спокійно дивлюся в її очі. Інна знає, що її таланти на мене не діють, і тому погляд цілком безпечний, навіть трохи зацькований.

— Ти ж мені сама зараз усе поясниш, Інно. Для чого напружуватися? Не я ж до тебе прийшла, — відповідаю спокійно і ще спокійніше додаю: — Чай будеш?

Треба ж якось утихомирити свою непрохану гостю. Збити хвилю її страху та не дозволити затопити нею ще й мене.

— Що, чай? Який ще факінґ тіа, коли тут таке! — Вона стріпує попіл із сигарети у попільничку та нервово морщить ніс.

Я таки ставлю чайник, дістаю з верхньої полиці чай і пісочне печиво. Роблю все це мовчки, даючи можливість гості зосередитися, подумати. Скільки разів вона обдумувала, з чого почати цю розмову? Певно, не раз. Та ніколи не пізно в таких випадках передумати, докурити сигарету, підвестися, вибачитися та піти. Та Інна цього не зробить. Не зробить! Якою б не була, однак вона — не страхопуд.

— Ну, з чого почати, літл грей енджел? — озивається Інна, робить паузу і веде далі. — Напевно, з твоєї появи в «Темному янголі». Звичайно, ти тепер знаєш, санні, що не випадково потрапила до цього нічного клубу, і справа тут не в твоєму батькові чи низці збігів. Просто тру енджелс завжди приходять туди, де їх найбільше потребують. Тому тебе провидіння і привело до цього пропащого клубу. Може, ти мала завадити комусь наробити дурниць чи врятувати чиюсь невинну душу, підставивши вчасно крило? Янголи, за законами жанру, це мають робити, єйс? Знаєш, а я заздрила йоурс Ірочці, коли зрозуміла, що то ти її так справно прикрила. І за що їй це, питається? Ірен не заслуговує на таке круте заступництво, повір мені. Хіба що, може, то через її віршики. Бо пише вона і справді незле. Хоч я не є палким феном піїток та римування.

Від болю — хіба що нарешті розтанути.

Від розпачу — тільки молитися зорям.

Від пустки — не бути,

не думати,

канути

в безодню небес

разом з вітром прозорим.

Мечем блискавиці обвуглене серце.