Розділ без назви (2)

— Він спізниться. На ваш телефон зараз надійде есемеска. — Я здивовано роззявляю рота. Тю, сподіваюся, він не думки читає, а просто моє обличчя аж надто виразне, бо інакше геть бридко стає. — Ні, не хвилюйтесь, Аделаїдо, із вашим… приятелем усе гаразд. У нього з’явилися термінові клопоти на роботі. До того ж ваш хлопець упевнений, що з вами все добре. І він, звичайно, має рацію.

Мить услухаюсь у напружену тишу парку. То ненормально для міста, отака тиша. Невже осінь підслуховує? Тьху, а яке діло до нашої розмови осені, панянці в пістрявому вбранні, яка ховає на дні очей майбутні зимові холоди?

Зрештою, хтозна…

Рішуче піднімаю очі на співрозмовника.

— Що ж, шановний. Ось моя відповідь. Передайте її пану Мечиславу. Я, наприклад, не втікаю від тих, хто мені не байдужий. Тим паче не запрошую їх до себе через посередників. Якщо мене хочуть бачити, хай приходять. Так, можна навіть ось сюди, на оцю-от лаву. Хай пан Мечислав хоч раз у житті вчинить по-чоловічому. Так і передайте.

Що, образливо? Та порожньоокий не дивується. Не обурюється. Узагалі не виявляє жодних емоцій. Так, наче отримав детальну інструкцію і на такий розвиток подій. Лише киває і мимохідь попереджає.

— Я передам ваші побажання, Аделаїдо, вашому батькові. — На мить умовкає і поправляє себе: — Я передам пану Мечиславу ваші слова, пані Аделаїдо.

Звісно, пан не витрачає часу на прощання. Ще чого. Повертається та прошкує алеєю, не озираючись. Байдуже дивлюся, як він карбує кроки по коричнево-жовтавому килимку з листя.

«Добре, що палому листю відболіло, і йому байдуже, хто його толочить», — дурна думка. Уриваю себе і зводжу очі до неба.

Там хмари. Зовсім не схожі на ранішні. Ті були білі, якісь розгублені. Наче заблукали влітку і випадково втрапили в осінь. А теперішні непевні, блякло-сірі. Кружляють у високості жмутками вовни, і хтозна, що з тієї вовни вив’яжеться…

Вібрує мобільний. Дістаю його. Есемеска від Віктора: «Затримуюся. У разі нагальної потреби телефонуй».

Усе прогнозовано сумно.

Що ж. От і перепочила в парку, отримавши привіт чи то з минулого, чи з майбутнього. Привіт від батечка. Треба перемкнутися хоч на якийсь позитив. От, наприклад, семінар я таки склала, і дуже навіть незле. Знову взялася за мобільний. Напевне, всоте набрала Софію. Вона від ранку не відповідає. Телефон її поза зоною або вимкнений. Мала Христя вночі разів десять будилася та кликала маму. Так, дитина міцно до неї прив’язана. Та це й не дивно, у малої майже п’ять років нікого, крім мами, не було. Тепер ось з’явилася я. Та мале ще не встигло мене прийняти як частинку родини.

— Я хоцу мами. Де моя мама?

І я сплітала якісь несусвітні історії з принцесами та королевичами й добрими феями, тільки щоб маля переключилося на щось інше та заснуло.

Тож, не дуже виспана та сердита на Софію з її коханням, я попленталася в свою альма-матір. Добре, що Віктор погодився вранці малу відвести в садочок. Христі Віктор подобається, і вона по-панібратськи кличе його Вітюсою. Я навіть трохи ревную. Звісно, по-дурному. Малій таки не вистачає чоловічої присутності. Блін, ніби тобі, Адусю, вистачало? Ага, тому така дика та пришелепувата виросла. Родина має бути цілою. Як яблуко. Надкусиш чи надріжеш — загниється.

Що ж, Адочко, напросилася на чоловічу присутність, ось і таточко «завівся».

Але чому Софія поза зоною? Мій неспокій починає зростати. Наче воскреслого батька мені мало. Заспокоюю себе: все гаразд, у Софії розрядилася батарея або спеціально вимкнула телефон та від щастя забула ввімкнути.

Спокійно, дівчино, не кіпішуй. Малу забирати з садочка аж о шостій. Хоч Софія і не просила, та треба, мабуть, таки підстрахуватися.

Передзвонила Віктору. Ні слова не казала про зустріч із паном-крижиною в парку. Лишень розповіла, що Софія не відповідає. Той вибачився, що не зміг зі мною в парку зустрітися, бо роботу йому підкинули, але він есемеску мені надіслав. Я сказала, що все гаразд і що отримала її.