Розділ без назви (2)

Він, очевидно, зрозумів, що я чую його. Голос безбарвний та різкий. Як і годиться мати тому, хто не має запаху.

Ліниво розплющую очі та втуплююся в типа навпроти.

— Повторюю ще раз! Ви — та сама Аделаїда, так! Авжеж! — Чоловік торочить очевидне, думаючи, напевне, що я тупувата від природи.

Таким тоном пояснюють першачкам у школі, що два плюс два — то таки чотири, Дніпро впадає в Чорне море, Київ — столиця України. Неймовірно, та хочеться чомусь отак по-дурному у відповідь ляпнути: «Не певна» чи «Невже? От здорово! А я була забула власне ім’я!» — чи приплести ще якусь дурницю, аби вивести з себе цього курдуплика з промороженими наскрізь очима-крижинками, майже безбарвними. Колір таких очей мають зомбі в голлівудських жахликах.

Пришпилюю до своєї карти пам’яті ще один файл. Це не Антон, це хижак куди вищого ґатунку, а що аж такий «неввічливий», то не на краще. Просто вважає, що я не вартую його емоцій.

Подумки нагадую собі, що я психолог — без п’яти хвилин, чи без тридцяти, чи як сказати про студентку, яка до «екватора» навчання майже дотеліпалася? Неважливо, головне, що я в душі таки психолог, а не дурний підліток, і на жовчні провокації не ведуся. Безгучно втягую повітря крізь зімкнені зуби і ствердно киваю. Мовчки, але з дуже ввічливою і навіть зацікавленою мармизою.

Чоловік веде далі:

— Ваш батько хоче з вами зустрітися та поговорити.

— Шановний. На жаль, мій тато помер. Чи ви пропонуєте зайнятися спіритизмом, пане… Е-е-е-е. Ви знаєте, як мене звати, а самі чомусь не представилися. Це неввічливо як мінімум.

А як максимум? Ну так, зараз я нариваюся, і я в курсі. Але хай краще швидше скине машкару, ніж і далі гратиме роль бездоганно холодного посланця. З якого це дива мені на зустріч із воскреслим татком плентатися? Мо’, за логікою сірих, я від щастя навіть бігти маю, йойкаючи дорогою від цікавості: «І як той батечко виглядає?» А може, трохи потягти час і дочекатися Віктора? А вже при ньому цей гнидник поводитиметься адекватніше.

Чоловік ігнорує моє зауваження та кпини щодо невихованості, натомість говорить далі тим самим безбарвним голосом.

— Спіритизм, панночко, не забавка. Не варто з нього починати вчитися силою користуватись.

Пауза. Мене уважно вивчають ті самі льодяні очі. Таке відчуття, що прокрадаються досередини, беруться за душу. Оцінюють, зважують, відзначають недоліки і корисність, наліплюють етикетку і прилаштовують на відповідну полицю. І все це менше ніж за хвилину. Профі, хай йому грець. Виникає нестримне бажання застосувати силу дзеркала.

— Аделаїдо, ви ж не мала дитина. Мусите розуміти, що не всі обрані дорослі мають час на забавляння зі шмаркатими спадкоємцями чи на купівлю тим малим цяцьок на свята. Бувають речі, котрі свідчать про любов куди переконливіше.

— Наприклад? У випадку, коли про те, що твій рідний батько живий та здоровий, дізнаєшся вже студенткою?! І не кажіть мені, що він не потикався роками до єдиного місця на світі, де його по-справжньому люблять, аби не підставляти рідних. Бабусі така турбота не допомогла!

— Ви мислите, як мала дитина, Аделаїдо. Поміркуйте, чи було б розумно панові Мечиславу няньчитися з вами замість рятувати світ? До того ж ви впевнені, що в іншому випадку взагалі не осиротіли завчасно? Чи що взагалі вижили б? А ще ж у вас є матінка і брат, у яких немає і краплі янголиної крові. Думаєте, їх би не зачепило?

Я не впевнена. Уже ні в чому не впевнена. Крім двох речей.

• Не можна довіряти янголам, бо вони вміють напустити туману та переконати у чому завгодно. Ні, не в тому, що чорне — то біле, і навпаки, а в тому, що білого й чорного не існує, що то — різні відтінки сірого, а отже, за певних обставин їх цілком можна сплутати.

• І нікуди я не піду з власної волі. Але й утікати та переховуватися не стану — набридло боятися.

А може, допомога таки встигне надійти. Зиркаю на сонце. Майже полудень. От-от з’явиться Віктор.