Розділ без назви (2)

Наші графіки роботи зазвичай співпадають, я думаю, що Віктор домовився з головним менеджером. Але мене така опіка анітрохи не турбує. Навпаки — тішить. Про мене, крім бабусі, ніколи ніхто так не дбав. Ненав’язливо, але надійно. Я лаю себе за змішані почуття, бо починаю до цього чоловіка звикати. Розумію, що, коли довго не бачу, мені бракує його присутності поруч. Він завжди уважно та спокійно слухає. Не перебиває. Не робить дурнуватих коментарів, а коли щось і радить, то саме те, що я б хотіла сама зробити, лишень трішки вагалася.

От і сьогодні забрав мене після навчання. Привіталися. Він по-дружньому чмокнув у щічку. Не повірите, навіть найменшої спроби та натяків на більше. Сказав, що дуже голодний, і повіз мене в їдальню. Ми майже щодня буваємо в цьому місці. Це студентська їдальня від харчового коледжу. Тут працює кухарем його двоюрідна сестричка. Колоритна та дуже апетитна з вигляду пані — висока дівчина, яку природа не обділила нічим: ані вагою, ані принадами. Про таку кажуть «кров з молоком». Мені ж вона нагадує червонобоке стигле яблучко.

Пані Юля (так я до неї звертаюся) завжди привітна та усміхнена, жартує, старається нагодувати нас якнайбільшими порціями. Говорячи, що ми ще ті сухоребрики, від вітру скоро будемо падати. Віктора вона ніжно називає Тюшою, він її Люлькою. Поважна Люлька зовсім не ображається на молодшого братика. Каже, що він малим уперто називав її не Юля, а Люля. От і приліпилося. Тепер так усі домашні кличуть, навіть рідний чоловік і діти.

«Як твою маму звати?» — А мале і ляпає: «Люля». Та, схоже, пані Юлі це подобається, бо вона гордо відповідає, що Юль у світі хоч греблю гати, а Люля — єдина і неповторна.

Я милуюся такими чудовими стосунками між сестрою та братом. Віктор розповідав, що Юлині мама і тато опікувалися ним як власним сином, коли його батьки загинули. Я не запитувала як, коли і чому. Прийде час — сам розповість або не розповість. Мені також важко згадувати про власних, хоча вони обоє здоровісінькі. І що тут, зрештою, згадувати? Справжня родина для мене — то бабуся і купа дурнуватих думок у моїй голові.

Щойно вийшли з їдальні, зателефонувала Софія та попросила забрати малу з дитсадка. Я радо погодилася. Не стала розпитувати, коли та вдома буде.

Роблю це не вперше. Софія зазвичай о дев’ятій вечора повертається, інколи раніше. Завжди загадкова та дещо сумна усмішка на обличчі. Очевидно, закохалася. От і бігає на побачення. І це нормально. Нехай. Христі потрібен нормальний тато. Бо з рідного користі, як із черешні вовни.

Софія розмов не заводить. Узагалі намагається надовго не залишатися зі мною наодинці. Зрештою, я її розумію. Добре, що не відвернулася від мене, коли я влізла до них у хату, може, трохи і в душу. Так, інша могла мене просто послати. А ця, бач… Терпить. Звісно, для зближення необхідний час. Зате Христя компенсує холодність мами. Щебетушка ще та.

Спочатку я напружено чекала, що з’являться бодай якісь прояви недоброї спадковості. Так і не дочекалася. Ми доволі гарно пережили три дні місячної повні та живемо далі. І що там Софії перед тим увижалося? Від упередженості, чи що? А от мала Христя дуже любить свою маму. Навіть коли тої нема поруч, вона часто розмовляє з нею, говорячи: «А мама казала, так мозна, а так ні», «А мама казе, со ліпсе», «А мама не дозволяє» і теде.

Христі подобається і її садочок, однолітки. Вона радо ділиться з друзями іграшками. Виключення — улюблена тепер лялька Ядвіга. Ядвігу вона тягає всюди, навіть до туалету з собою бере. Засинає з лялькою і з нею ж прокидається. Софія спочатку дратувалася, бо дорогі Барбі та Кен тепер припадають пилюкою у шафі. Зате Ядвіга отримала і хатку, і машину, і кухню — придане від Барбі.

Христя безупинно розмовляє з лялькою, навіть коли я відлучаюся, щоб їсти підігріти чи в квартирі прибрати, то чую її приємний голосочок. Видно, з малою Софія була не надто балакучою, і дівчинка ніяк не може наговоритися. Якось малу запитала: «Христиночко, а з Барбі та Кеном ти також розмовляєш? Давай познайомимо Ядвігу з ними». А вона мені відповідає: «Ой, Адоцко, ти така смісна. Вони з несправзні. Вони ляльки». «А Ядвіга?» — я здивовано дивилася на малу. Та притисла до себе ляльку і ледь чутно промимрила: «Вона не лялька, цуєс? Вона — моя!»

Я стенула плечима. Хай. Уже ліпше «не лялька» Ядвіга, аніж жахлики, які мені почали ввижатися, коли я ще не навчилася контролювати сили, бачачи справжню сутність людей, не прикриту маскою тіла.

Цілий вечір Віктор із Христиною грали в морський бій. Не паперовий, а справжній. Віктор подарував малій велику кольорову коробку з різними пластмасовими човниками, корабликами, моряками, навіть із несправжнім пластиковим морем. Я ж на кухні сиділа та готувалася до завтрашнього семінару. Одногрупниця Олька позичила свій конспект, і я мусила той дурнуватий семінар нарешті скласти, хай і за третім разом. На попередні я просто не з’явилася. Робота, хай їй, і обставини, а вони у мене завжди бувають… виключно важливими.

О восьмій вечора зателефонувала Софія та попросила мене залишитися на ніч із малою, мовляв, у неї невідкладні справи і вона постарається вранці з’явитися. А якщо не встигне, то чи неважко мені відвести Христю в садочок. Мені, звісно, неважко. Я погодилася. Тим паче, що знала: якщо вранці не встигатиму, то Віктор підсобить.

Може, лишень натякне поглядом: а чи не здається, Адо, що тебе використовують? Гляди, і на няньку перетворишся. А я не проти. Хай використовують. Бо моя молодша сестриця Христя — копія нашої бабусі й мене щиро любить. Таке не купується, таке відчувається.

4. Мечислав

Дорогою додому присіла на лаві в парку. Стільки всього навалилося на мою бідну голову. Це сталося не в один момент. Зрештою, навіщо я себе дурю? Мені ніколи легко не жилося, завжди щось траплялося. Але цього разу якось аж надто стрімко і таки забагато.

«Кров — не водиця. Кров — не водиця», — стугонять у голові відомі крилаті слова. А коли то рідна кров?

Рання осіння заметіль — не снігом, золотавим листом — блукала світом. Я вдихала її терпкі пахощі, відчувала ніжні пальчики сонця на своїй щоці. Мені було хороше, хотілося, щоб ця мить тривала довго. Павутинка бабиного літа лоскотала мені носа. Я не поспішала стріпувати її. Нехай. Кусень щастя та кусень миру, спокою, нормального людського життя. Та враз чиясь тінь — це не хмара точно, знаю й очей не розплющуючи, — затулила мені сонце. Я спеціально не розплющувала очі, я не могла зрозуміти, як це чужинець так тихо підкрався, що я не почула ані його кроків, ані запаху. Він нічим не пахнув. Та хіба таке буває?

— Ей! Агов! Ви — та сама Аделаїда. — Це не питання, а абсолютне ствердження.