Розділ без назви (2)

— І що, жодного разу він нікого з людей не зустрів там, на капищі?

— Угу. Таки нікого. Із людей.

— Тобто як? — Ой, не простий чоловік цей пан Олег. Може, таки варто залізти йому досередини та віддзеркалити душу? Пригальмовую себе. Тільки не зараз. Він мені теперечки при здоровому глузді потрібен. А моє навіювання трішки гальмує людину. Похапцем додаю: — Пане Олеже! Ви ж не обмовилися? Із людей нікого, а тоді кого чи що?

— Та ні, не обмовився. — Чоловік уважно вивчає мою реакцію. І чому мені видається, що він з мене трішки глузує?

— Отже, кажете, не було людей, а були… — затинаюся і різко додаю: — Хто?

— Аделаїдо, голубонько! Я жартую. А насправді, якщо серйозно, задарма ніколи нічого нікому не дається. Усе має свою вартість, як і цей ритуал.

— Ритуал, — відгукуюсь луною. І несподівано враз бачу те, що від початку лежало на поверхні. — Завжди потрібно щось віддати, щоб натомість отримати. Так?

— Розумниця. — Пан Олег майже сумно всміхається. — Так, дівчино. Здогадуєтеся, яка ціна?

Я ж розумниця, і я здогадуюся.

— Пане Олеже, а той ваш знайомий… він уже покійник, так?

Пан Олег промовчав. Я не втримуюся:

— Це — злий Бог. Я про Світовида. Коли просиш для когось здоров’я, мусиш віддати своє, коли просиш багатства, мусиш віддати власне, коли просиш кохання, то слід зректися власного, так? А коли ти смертельно хворий і просиш смерті для когось, то що?! Злий Бог. Злий.

— Ні, Адо, голубонько. Він справедливий. Ніколи ніщо просто так не дається. Хочеш отримати — плати. Завжди знайдеться купець, але… — Пан Олег починає порпатися у свої картатій торбинці. — Ось, я тут одну книжечку тобі приніс. Почитай. Це розумна книжка. Там і про Світовида багато.

Пан Олег дає мені книгу. Я автоматично беру, навіть не зауваживши, що завжди бездоганно ввічливий співрозмовник раптово починає мені «тикати», лише стиха бурмочу собі під ніс:

— Справедливий. Аякже. Добро має мати кулаки, так? А злу тоді що залишається? Відразу зброя чи…

— Крила, — пан Олег уважно вислуховує мене, а те єдине слово майже пошепки додає, а чи, може, то мені вже вчувається.

Віктор із тих чоловіків, про яких кажуть — надійний. Завжди і в усьому.

Мені досі такі не траплялися навіть серед знайомих, навіть тоді, коли я, здавалося, закохувалася. Та завше то було захопленням, і мене вистачало до першого проколу обранця. І байдуже, що це. Якась деталь, що впадала у вічі, кардинально змінювала все — брудні черевики, непопрасована сорочка, шморгання носом, сьорбання чаю, надто липкі руки… Список може бути безкінечним.

Так-так, я знаю, попри те, що я начебто нащадок янгола і мала б бути еталоном, я теж далеко не ідеал. Однак… Думаю, ці мої прискіпування — лишень привід для того, щоб позбутися залицяльника.

А Віктор? Він геть інший. Він ніколи не нав’язується, зате завше з’являється вчасно. Не встигаю й подумати про нього, як він або телефонує, або проявляється через есемеску. Найчастіше — останнє. Звісно ж, я можу бути зайнята, а так матиму час — прочитаю, відпишу чи передзвоню.