Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Він навіть не здогадувався, що цих злісних кредиторів знайшов сам вуйко Фонсьо й акуратно допровадив до нашого міста… І не треба було йому здогадуватися про це. Менше знаєш — точно, спиш, як забитий.

Тепер і вона спатиме, як порядна дружина біля порядного чоловіка. І дітьми, гляди, займеться…

Я дійшов до брами на виїзді з подвір’я і відчинив хвіртку. І тільки опинившись по той бік, дозволив собі обернутися.

Вона завмерла на віддалі, але потім усе-таки зважилася і підійшла, серйозна й перелякана. Мною. Я на мить прикрив повіками очі. Наче від сліпучого сонця…

— Ви ж нікому не скажете, що були в нас? Бо служниця наша приїхала з нами з Відня, і вона ніколи нікому не скаже… А той пан із фотоательє, він тільки здалеку на маму дивиться. І зітхає…

Мені, маргіналу, була дарована ще одна мить у її товаристві, а це для смертельно пораненого — ще одна мить життя.

— Нікому.

— У Відні в мами було багато… шанувальників, а мій вітчим… він дуже покохав мою маму. Він повірив, що вона змінилася… після зустрічі з ним…

— Нікому.

— Точно?

— Точно.

— Тоді візьміть. — Вона простягла мені вервечку з простих скляних зерняток. — Скоро Задушки. Будемо молитися за померлих. Її подарував мені мій тато, навіть коли я тримаю її в руках, мені стає легше…

Жодне пасмо не вибилося з-під її головного убору. Жодний подарунок не був ціннішим за цей.

— Ваш тато не був би проти?

Вона похитала головою, а тоді зашепотіла дивні, незрозумілі мені слова, зашепотіла одними губами, до яких я ніколи не зможу доторкнутися:

— «Не беріть нічого в дорогу: ані палиці, ані торби, ні хліба, ні срібла, не майте по двоє убрань. І у який дім увійдете, зоставайтеся там, і звідти відходьте. А як хто вас не прийме, то, виходячи з міста того, обтрусіть від ніг ваших порох на свідчення супроти них…»[179]

Схиливши голову і опустивши долу очі, вона наче читала якусь невидиму мені книгу. А коли підвела очі — мене вже поруч не було. Постоявши біля брами, вона повернула назад у дім.

Я не згадаю тебе, дівчинко з незнайомими косами. Скільки жити буду — не згадаю. Хіба коли буду помирати…

20

На моє глибочезне переконання, до будь-якої тюрми слід заходити з променистою усмішкою на устах, яка буде наповнювати повітря довкола ароматами фіалки та амброзії. Це викликає в тамтешньої обслуги чудодійний стан отупіння і дозволяє вам замилювати їм очі великим-превеликим бруском мила фірми «я, троюрідний зять двоюрідної невістки моєї бабки по лінії швагра, прийшов спитати, а де ж мої кревні грошики за воза, якого я продав цьому андрусю[180], якого ви стережете…»