Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

…Тоді мене скрутять і кинуть до льоху в Жовківському передмісті на радість щурам, а схвильованому пану Губицькому, який ніяк не міг зрозуміти, чого це служка із понівеченим обличчям налетів на нього посеред зали, повної відвідувачів, пояснять: несповна розуму… А те, що недоумок викрикнув у запалі ім’я Михайла Добрянського, — це він, напевно, прошу пана, звідкілясь почув, мало про що люди говорять…

Він усе пориватиметься поговорити зі мною, але його переконають, що під час приступу я несамовитий і небезпечний, перепросять і пригостять келихом вина від закладу. І допровадять до карети, сердечно запрошуючи приїхати завтра. Він пообіцяє, що приїде завтра з самого ранку і побачиться зі мною, хай би у якому я був стані…

Але завтра Анджей Губицький не приїде. Не приїде він і всі наступні дні. Почується недобре і скасує всі справи. І добратися до його шиї я вже не зможу ніколи.

Він помре від стрихніну, розчиненого у вині, хоча повітовий лікар констатує смерть від гострої серцевої недостатності.

Але я нічого цього не знатиму…

Коні справді були гарні. Я бачив таких у манежі Йозефа Круппа на Курковій, де вчили верхової їзди. Міцні, спокійні, тягнуться губами до вашої руки і без заперечень дозволяють потріпати себе за шию…

Мати власний екіпаж у наші часи було дорогим задоволенням, але переплюнути самого пана президента — чи пані президентшу — вартувало.

Пані дому з’явилася у дверях стайні, наче Афродіта в піні морській, бо драдесуа[177] кольору морської хвилі, як написали б у «Деннику мод паризьких», який дуже полюбляли наші біні[178], був одним з найкращих видів шовку і йшов на вечірні та домашні наряди. Тільки я от ніяк не міг вирішити: вечірній переді мною наряд чи домашній.

Тому вирішив подерти його просто на розкішній пані, щоб ні вона, ні я довго не мучилися…

Пані приглушено скрикнула. Як-не-як, стільки дорогої тканини пропаде марно через цього дикуна!

Скоро на підлогу стайні полетів і корсет із китовим вусом на пару.

Я взяв її за ручки в шовкових рукавичках, поцілував їх і швидко обмотав довкола зап’ястків віжками, а кінці віжок прив’язав угорі до підпорки, яка підтримувала балку на стелі. Пані навіть скрикнути цього разу не встигла.

Схопивши батога, я з розмаху вперіщив ним по оголеній спині.

Я звідкілясь знав, що лихо вже прицілилося в мене, припасовуючи гвинтівку до свого плеча… Знав, але зупинятися на півдорозі не збирався. Уперше я накинувся на істоту, слабшу за себе. Уперше я не зміг із собою впоратися!

Тому замахнувся ще раз.

Усе моє дитинство стояло в мене перед очима. Але хто тут говорить про моє дитинство?!

Мене зупинили ледь чутним доторком до плеча. Якимось чудом підійшовши до мене в м’яких тапочках так близько, як я нікому з чужих не дозволяв. Та й своїм цього не пробачав теж…

Донька господині стояла позаду мене з каменем у руці. Серйозна і перелякана. Тремтячи, як осиновий листок на вітрі. Усе в тій же ж забарикадованій під горло сірій сукенці і в чепчику, міцно зав’язаному під підборіддям.

Пані дому тихо підвивала біля стійла.

Гвинтівка системи Манліхер була нарешті припасована, як треба. Перевірена, змазана і готова до вживання.