Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

— Це — натюрморт, а он там — осінній пейзаж, — вказала вона складеним віялом на щось у глибині кімнати. Я угукнув, не відриваючись від свого заняття. З корсетом практично було покінчено. — А зараз вгадайте, над чим я працюю? Не вгадаєте!

І вона чарівним рухом скинула з мольберта тонке полотно. На мене дивився… палац Дідушицьких. Такий, як наяву. Як на початку нашої з Янушем подорожі!

— Як вам? — вона торкнулася моєї руки своїми тонкими пальчиками, унизаними перснями. — Побачила його на дагеротипі[176] — і зрозуміла, що хочу там жити…

Я на коротку мить озвірів, стиснувши ці пальчики до хрускоту в суглобах. Вона зойкнула. Дурень!

Отямившись, я приготувався вибачатися. І раптом помітив, що вибачатися не треба…

— Під крижаним панцирем ховається вулкан?

Ні, там ховається звір. Який народився в п’ятнадцять років. А може, у шість. І тільки зараз усвідомив, з якої висоти впав на дно Януш Губицький. Завдяки мені…

Ви коли-небудь помирали, ласкава пані? Вас коли-небудь убивали?

— Я дикун і не звик до будуарів та художніх майстерень…

Вона схилила прикрашену перлами голову набік і майже непомітним рухом оголила праве плече.

— А до якої обстановки ви звикли, пане Загурський?

— На війні звикаєш до похідних умов. Скирта сіна, дерев’яний настил у стодолі… конюшня…

І торкнувшись губами білої ручки, попрямував до дверей.

— А ви нашу упряжку бачили? Таких гнідих не має навіть сам Едмунд Мохнацький, а він — президент міста…

— Уже йду дивитися… — кинув я через плече і вийшов у іншу кімнату.

— Я зараз буду… — полинуло мені навздогін.

Наступні двері вели ще до однієї кімнати і ще… Кімнати були гарно умебльовані, прикрашені картинами, килимами й дорогими дрібничками.

Я відчиняв двері і зачиняв їх за собою.

На мить здалося — мій сон став реальністю і дорога додому забута. Назавжди. І сонце назавжди зайшло за горизонт.

Тому що я знову захотів повернутися до кнайпи мого дитинства і таки дотягнутися до шиї Анджея Губицького, губителя моєї сім’ї…