Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Двері зі скреготом відчинилися. Я увійшов. Слід виявився точним. Привів, куди треба. Мені давно сюди треба було. Мене давно тут чекали.

Францішека Шварцера посадять за бродяжництво й осквернення могил на Личаківському цвинтарі, де він ховався в одному з давніх склепів, наводячи страх на відвідувачів. А під час допитів несподівано виявиться, що він тісно пов’язаний із контрабандистами і фальшивомонетниками, і частину його друзів по ремеслу під час облав запроторять до поліційних постерунків.

Для Альфонсо Грубера почнуться важкі часи. Він попросить допомоги у відомого в місті адвоката, власника маєтку в Рудниках, але той відмовить.

Цю справу візьме під свій особистий контроль директор поліції, попередивши всі комісаріати, стражниці й експозитури поліції про посилення заходів безпеки в районах за Жовківською і Личаківською рогатками, а також у гмінах[181] Знесіння, Кривчиці і Лисиничі. Про все, що виходить за рамки звичних подій, про все підозріле в цих небезпечних районах, наводнених злочинцями, які, оперуючи в місті, криються там від ока поліції, було наказано повідомляти йому особисто.

Якось серед інших йому передадуть донесення, що за Личаківською рогаткою бачили одного з батярів Клепарова, що було подією неординарною, бо батярня різних дільниць не дуже шанувала одна одну, хоча в інші часи цю подію точно не віднесли б до числа таких, якими можна порушити спокій головного поліціянта міста.

Детальний опис цього батяра ляже на стіл Владислава Крачковського. Той прочитає, підійде до вікна і, спостерігаючи за вуличною метушнею великого міста, вкотре переконається, що нюх його не підвів. Він згадає невеличку Наквашу бозна-де під російським кордоном і те, що цей злочинець з побитою наче віспою половиною фізіономії був практично ще тоді в нього в руках. А він його упустив.

Відтак, полиставши досьє Францішека Шварцера, у миру Цвібака, він довідається, що той теж недавно ошивався на Личакові, — медом там намазано їм, чи що? — де і був заарештований, хоча досі орудував усе життя в Жовківському передмісті. Він накаже негайно доставити його до себе на сердечну розмову. І саме перед моїм приходом комендант Бригідки отримає цей наказ.

«Але двадцять золотих ринських теж на дорозі не валяються», — вирішить комендант, відтерміновуючи виконання наказу і передаючи мене конвоїру…

А ще трохи порозмишлявши, вийме з шухляди мішечок з грішми, зважить його в руці і дійде висновку, що раз у такого спритника, як я, є гроші, які легко можна віддати за десять хвилин розмови зі своїм кревним, то, можливо, він, тобто я, знайшов скарб, або грабанув когось, або знає місце, де тих грошей є трохи більше. А йому, директорові тюрми, трохи більше грошей не завадить, особливо перед зустріччю з давніми кредиторами… Особливо коли в тебе молода дружина.

Жадібність у душі австрійського чиновника вкотре переможе.

Але я цього не знатиму.

…Арештант з десятої камери виглядав як семінарист — худий, смутний і богоподібний.

— Кажи…

Цвібак глянув на мене своїми сумними очима. Відповідь на моє питання не квапилася злітати з його вуст.

В одиночній камері були нари, стіл, крісло і лампа. Тут було відносно чисто, сухо і світло. У таких камерах тримали політичних арештантів. Що він тут робить — я не міг второпати.

Звір мій дивився йому в очі холодно і мовчки. Бо все вже давно вирішив. Тільки я, людина, могла в таких випадках зволікати. Коли здобич — на відстані двох стрибків.

— Кажи. Чому ви не почекали на мене? Хто вирішив його прикінчити? Ми з вами про що домовлялися?

Цвібак спостерігав, як я намотую собі на кулак білизняну мотузку. Ту саму, яку ще покійний Карл використовував не за призначенням. Я проніс її сюди зашитою в поясі майже новеньких споднів із дому на вулиці Панській.

Мої питання мали для мене величезне значення, але від його відповідей практично ніщо вже не залежало.

— Ти ніц не зробиш мені. Ми в криміналі. Страгула[182] тебе зразу заквасить[183].