Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Я здивувався власному спокою.

— Отже, це він…

— У всьому можна побачити Божу волю. Сина дідича, як писали тоді газети, так і не знайшли, говорили, що його вкрали цигани, біля Бродів їхній табір у той час стояв. Про того бродівського нотаріуса я теж більше не чув. Кажуть, що він отримав непогані гроші і виїхав за океан. Або втік, хтозна… У Губицьких народився другий син, якого назвали в пам’ять про першого Яном, але його мати, Ядвіга Губицька, більше нікуди не виходить з дому, часто хворіє, а Анджей Губицький віднедавна взявся настійливо розшукувати тебе. Він гадає, що, знайшовши тебе, спокутує частину своїх гріхів…

— Не спокутує!

— Ти чув, що я кажу? Він розкаявся і хоче загладити свою вину. А ти, коли будеш готовий, зустрінешся з ним і… Гадаю, він виплатить тобі чималеньку суму компенсації…

— Я не продаюся, так йому і передайте!

— Не кричи, того, що було, не повернеш, пан Губицький хоче індульгенції, і ми йому продамо її. Дорого.

— Ніколи!

— Стій! Ніколи не кажи «ніколи»! Я мало тебе вчив?! П’ятнадцять літ — а такий дурний! Із сильними світу цього треба ладити, бо інакше все життя будеш носити їм багаж у номери, і навіть Фонсьо не зможе тобі допомогти…

— Хто сказав, що я буду просити допомоги у вас?

— Ні, ти вийдеш на Гицлеву гору[175] з високо піднятою головою, а в перших рядах стоятиме його син! Чого ти доб’єшся? Допоможеш старушку відправитися на той світ? Він впливовий чоловік, і зможе…

— Та хоч сам цісар!

— Обіцяй мені, що не наробиш дурниць, про які я не знатиму!

Чоловік у дальньому куті, у дорожньому плащі і запилених чоботях, не виглядав старушком. І я не збирався відпускати його живим.

— Не бійтеся, вуйко, перш ніж мене повісять, я встигну розправитися і з його сином…

19

— Агов, пане Загурський, ви занудьгували? Мої картини не такі цікаві, як ваші думки? Можна мені довідатися, про що… чи про кого ви так міцно задумалися?

От що робить із людьми неробство!

Я прочистив горло. Про картини я міг сказати те ж саме, що і про книжки, — кому вони потрібні? У художній студії комендантші панував безлад.

— Ми, люди обов’язку, переслідуючи заколотників, негідників і зрадників імперії, рідко коли маємо змогу наблизитися до прекрасного, — сказав я, торкаючись зав’язок на її корсеті. — Ми змушені всюди бачити тільки бруд і убогість, ми не боїмося подивитися смерті в очі, а перед прекрасним пасуємо, як наївні юнаки, які ще не бачили справжнього життя… — пробурмотів я, розшнуровуючи зав’язки від верху ліфа до талії чарівної пані.