Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Я акуратненько присів на стільчик, який був акуратненько прибитий до підлоги комендантського кабінету. Кабінет той знаходився в глибинах в’язниці, де закінчила своє життя незліченна кількість мешканців мого міста. До яких цьому чужинцю не було ніякого діла.

А так хотілося по-доброму…

Мідний дзвіночок відмовився дзвякати під вагою моєї лапи. Його лапа встигла здолати за цей час лише півшляху, хоча й зметнулася, як у вовка за здобиччю. Підстаркуватого важкого ожирілого вовка.

— Кароля Ганке знаєте?

Він завмер, не опускаючи руки.

— І він вас знає. Власник кам’яниці на вулиці Панській, сім. Здається, ви в нього помешкання винаймаєте, якщо не помиляюся…

Судячи з його обличчя, я не помилявся. От і добре.

— Сьогодні зранку до нього прибули гості з Відня, кредитори, з векселями… Угадайте, кого вони дуже щиро хотіли побачити?

— Я все заплатив, — люб’язно виправдовуючись переді мною, випалив комендант.

— Вірю. Але вони чомусь не вірять. Угадайте, хто ці векселі в них викупив?..

— У тебе грошей не вистачить, вилупку!

А казав, що все заплатив…

— Не я. Куди мені. Є люди значно впливовіші…

— Хто?! Президент?

— Послуга за послугу…

Комендант відкинувся на спинку стільця. Хвилю ми сиділи так один навпроти одного, і я розумів, що якби моє, з таким трудом здобуте благополуччя, хтось порушив, я б не вагався.

Але брехати треба вміти так, щоб самому повірити. Я добре цю науку вивчив.

Пан комендант був чужинцем і не знав, кому й чому можна тут вірити. Але врешті-решт звичайна жадібність перемогла.

Мені дали десять хвилин. Я кивнув. Вистачить.

Усмішка моя сонцесяйна осявала коридори темниці аж до самої камери. Навіть щури від цього сяйва поховалися, бо жоден не потрапив під ноги.