Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

Поки я їхні очі цим милом замилював, Бригідка всіма своїми заґратованими вікнами дивилася на мене, як на слабкого розумом. Бо, на моє глибочезне переконання, людина при здоровому глузді і без примусу до цюпи не попреться…

Людиною при здоровому глузді я був учора. Сьогодні я був звіром, який узяв слід. І дійшов за ним до воріт пекла. І назад не повернув. Бо слід для дикого звіра, як свічка для нічного мотиля, — беззаперечний, чіткий і прадавній закон. Єдиний, якому мій звір підкорявся без примусу і без вагання.

Караульні переглянулися і передали мене з моєю променистою посмішкою коменданту — низенькому опецькуватому чоловічку не першої молодості.

Зазвичай із ним вів справи сам вуйко Фонсьо, а я тільки позирав довкола, чи немає де цікавих душеньок… Але блиск золотих для нього був доволі вагомим аргументом у бесіді, і яка кому різниця, від кого ті золоті. Не те щоб ми дуже втішилися одне одному, але псувати одне одному нерви не стали.

Він лише спитав, з ким із його арештантів я так гаряче прагну зустрічі.

Покажіть мені того ненормального, який бовкнув якось: усе, що робиться, — на краще. Я змушу його з’їсти це прислів’ячко без солі!

— Францішек Шварцер.

Комендант завмер.

Хвилину по тому я повторив своє прохання, кланяючись і ризикуючи при цьому роздерти власний писок від нестримного бажання показати одразу всі свої зуби. Щоб потім не говорили, що я не попереджав.

— Я такого не знаю… — повільно і хрипло відповів мені комендант, ураз сильно посмутнівши та скосивши очі до шухлядки, куди кинув був мої монетки. Те, що вони були добуті сьогодні мною з його стародавнього секретера, замкненого на ключ, захований у його дружини в кишені домашньої сукні, він навіть не здогадувався. Тому посмутнів усерйоз. — Тебе проведуть до виходу.

Першим і найважливішим правилом, яке вуйко Фонсьо вдовблював нам у довбешки, було: коли брешеш, то роби це так, щоб навіть твоя совість повірила. Тобто дивися щиро в очі і демонструй свою найпалкішу прихильність тому, кого збираєшся ошукати.

Комендант цієї науки явно не проходив.

— Я перепрошую, але мій швагер точно у вас, я знаю!

Мій писок уже зводила судома, але я ще сподівався залатвити справу по-доброму.

— Може, мені ліпше знати, розкудактався тут… — хрипло заперечив комендант, не бажаючи по-доброму. — Це… це поки що залишиться в мене, — і він засунув шухлядку в стіл до кінця. — Ми розберемося потім із твоїм… Фонсьом…

Овва. Пусти кабана під стіл — і він тобі всю закуску зжере…

— Пане коменданте… мені б тет-а-тет зі швагром… погомоніти б, га?..

Куркою ми зроду не бували, а в кабани… що ж, можемо записатися, якщо так просите… Моя німецька не була найкращою, але змін у моєму тоні він не міг не помітити. Змін не на краще.

— Ану вали звідси, паскудо, швидко! — рявкнув комендант, додавши доволі точну адреску, за якою мене, паскуду, чекають не дочекаються. Польською, до речі, мовою. Не дивно. У кожного державного чиновника вимагали знання польської. От він її і вивчив… на державному рівні.

Хрипота при цих словах промовисто захропіла в глибинах його дихавки. Наче її, дихавку, шматували зубами. Я уявив це і осміхнувся. Хрипіння припинилося.