Розділ «Анна Хома Лемберг. Під знаменами сонця»

У мить, коли я обернувся, вона вистрілила. І влучила просто в серце.

Я не вивчав анатомій, але коли у ваше серце поцілить лихо, ви одразу довідаєтеся, де воно у вас є.

— Якщо ви в цю ж хвилину не підете, я кину у вас камінь… — сказала вона тихо і здивовано. Наче не вона говорить. Наче не у її руці камінь. Завбільшки зо дві долоні. Її долоні.

— Це в мене? Каменем? Чому ж одразу не кинули?..

Я ще сміявся. Ще міг.

— Боялася… покалічити.

Десь далеко над величезними озерами в Заліжцях усі чайки, напевно, попадали у воду. Від реготу. А моє серце вже стікало кров’ю…

— Не хвилюйтеся. Ви не встигли б і руки підняти.

— І все-таки я можу… вас покалічити. Тому йдіть звідси… з Богом…

Я поспіхом відвів погляд.

Ця дівчинка з величезними, як озера, очима ніколи в житті не мала довідатися, як одним тихим доторком убила такого кровожерного звіра, як я…

Упустивши на долівку батога, я підняв залишки розірваної одежі і, розмотавши віжки, накинув на плечі вже трохи менш розкішної пані.

— Ми за тобою спостерігаємо… — сказав я їй її мовою, повернувши за підборіддя до себе. — Якщо хочеш жити тут… без проблем… то веди себе пристойно, усе зрозуміла? Пам’ятай: твоє призначення в житті — займатися домом, поважати чоловіка, он доньки підростають, треба їм сукні нові шити, на балі водити… Старшу можеш до якогось пристойного пансіону віддати… Усе зрозуміла? Бо знайдуться люди добрі та й донесуть твоєму чоловікові, чим ти займаєшся, поки його нема вдома, нащо це тобі?

Палаючий погляд і міцне слівце були мені відповіддю. Але вона все зрозуміла. Видно, у минулому мала неабиякий досвід спілкування з такими, як я.

— Отже, ми домовилися. Будь обережна.

— Що я тобі зробила?.. — прохрипіли мені услід.

— Не мені. Один із твоїх… прихильників із Відня запідозрений у державні зраді. Ти ж не хочеш йти в цій справі спільницею? Здогадуєшся, хто?

Пані скрикнули. Отже, вгадав.

Вона була дружиною коменданта тюрми. Бригідка знаходилася в ненормальній близькості від нашого льокалю, тому про нового коменданта буцегарні було зібрано достатньо інформації, щоб у разі чого знати те, чого, на думку коменданта, знати було небажано.

У Відні її чоловік наробив багато боргів, і коли треба було їх сплачувати, подав прохання до намісника про переведення сюди, до наших дрімучих околиць. Коли дехто з особливо злісних кредиторів знайшов його і тут, довелося трішки допомогти коменданту в цій справі і час від часу нагадувати йому про невеличкий боржок.