Розділ «III»

— Ти чого тварину зобижаєш? Ти чого б'єш? Хомо, ходи сюди, осьдечки він, лярвуватий...

Прибіг Хома, в постолах, і, не говорячи ні слова, вперіщив Гната батурого по спині і теж збив з шинелі стільки пилюги, як з вівці. Гнат відсахнувся конем з дороги, зірвав з плеча гвинтівку, і діло, може б, кінчилось погано, та Хома здогадався: шмагонув батурою жеребця, і той, задравши голову, поніс вершника степом.

— Ви чого кулаками розмахалися? — під'їхав до них насуплений Оксен, але очі його шалено сміялися.

— А коли ж він, сякий-такий, тварину без'язику зобижає. І рука піднімається в сучого сина.

— А ви знаєте, що то голова сільради, а ви руку підняли, і він вас у першому ж селі передасть властям.

— В цьому степу ми всі однакові: голови і ноги. Правду я кажу, Хомо?

— Авжеж, правду.

«Ну, з Гнатом таки весело їхати. Обов'язково десь у веселу дірочку свисне».

За якісь гони Оксен нагнав Гната. Той поривався назад.

— Я їм покажу, хто я такий. Я їм пропишу, овечим курдюкам!

— Ти, Гнате, їдь тихо, бо то такі дядьки, що намилять тобі шию, а потім з неї витяжки зроблять.

— Що? З мене? — нахвалявся Гнат, але завертати до дядьків роздумав.

Невдовзі вершники повернули на грунську дорогу і тільки доїхали до перших хат, як із соняшників вийшли два бійці: корячконогий узбек з карабіном за плечима і високий худий сержант в здоровенних ботинках.

— Хто такі, куди їдете? — запитав він, випльовуючи з рота соняшникову луску, від якої були сині губи. — Документи.

— Вакуїровані ми. Зіньківського району, з села Троянівки, — пояснив Гнат.

— Слова болтай зачем нада? Бумага давай, — вимагав узбек.

Гнат, відгорнувши поли шинелі, поліз за документами. Сержант ворушив синіми губами, довго читав їх, нарешті повернув Гнатові.

— Ваші, — звернувся він до Оксена.

— У нас одні на двох, — заграв очима Оксен.

— Мені наказано, а наказ командира закон для підлеглого. Ви що, з одного села?