Розділ «XXII»

— З чого ж починати? — вдарив Денис по молодому дубкові сокирою так, що аж листя на ньому затремтіло.

— Мітку шукай.

Знайшли помічені дерева і до самого обіду працювали справно, без жодного перекуру.

— Ти так, ніби для себе стараєшся, — жалівся Денис, витираючи піт.

— Знай свое: чиргикай пилкою.

— Та доки ж чиргикати? Доки дух випре? Уже й так сорочка мокра...

— То в тебе від собачого жиру. Я от не їм — і сорочка суха, — сміявся Сергій.

Він був наполовину нижчий від Дениса, сухорлявий, вузькоплечий, але незвичайно жилавий і витривалий, пальці на руках тоненькі, проте чіпкі: вчепився б Денисові за спину — цілий день носив би на собі, а скинути б не зміг. Лице його було із ніжними і дрібними, навіть аристократичними рисами: ніс рівний, тонкий, лоб високий, губи маленькі, насмішкуваті. Двох парубків боявся у селі всемогутній Денис: Сергія і Тимка. Першого — за його хитрість і гострий язик, другого — за відчайдушність. Із першим Денис ніколи не входив у суперечки, бо був лінивий на слово і знав, що ніколи Сергія не переспорить, з другим не заїдався через те, що Тимко з двох слів лізе в бійку і б'є чим попало.

«А цей — хитрий, як лис, —розмірковував Денис, тягаючи сюди-туди пилкою. — І теж запеклий, так що краще з ним не зв'язуватися...»

Коли звалювали першого дуба — на хлопців дрібним холодним дощем бризнула роса. Сонячний промінь пробивався крізь гущавину віт, спалахував на лезах сокир, і тоді рубачі мружили очі. Вряди-годи по верхів'ях дубів пролітав вітер, листя журно шелестіло, ніби там угорі ішла тиха змова проти людей, що нівечили пилками та сокирами тіла могутніх дерев. Один велетень дуб умирав особливо неохоче. Коли його підпиляли, він ще ганяв по собі соки від міцного, живучого і вірного його життю кореня, шумів листям, і гордо кланявся сонцю, і все не здавався волі людей — тільки тремтів стовбуром і гулко ахкав від болю, коли його били сокирою. Але потім він хитнувся, похилився і затріщав, затріпотів вітами і всією вагою із страшним шумом і гучним тріскотом упав на землю — потьмарилася, погасла краса дуба: листя зробилося холодним і цупким, як слюда, кора потемніла, і з-під неї передсмертним потом виступив і закапад на траву прозорий сік.

— Ще одного звалили, — святкував Денис, заганяючи гостре вістря сокири в тверде тіло деревини.

Розсівшись на траві, хлопці заходилися обідати. Пожадливо їли житній чорний ніздрюватий хліб, що пахнув вітром і хмелем, пили степліле молоко. Денис, облизуючи пальці, з осатанінням гриз старе пожовкле сало. Після обіду закурили і порозлягалися на холодній м'якій траві.

— Води б оце холодненької, — забажав Денис, націлившись напівсонними очима на пусту пляшку.

— Піди принеси. Тут десь є лісові криниці.

— А чи я їх знайду?

— Знайдеш, як захочеш.

Денис сунув у кишеню пусту пляшку і пішов стежечкою вниз, до ярів. Сонячні плями замерехтіли на його ногах і спині. Спустившись униз, він попростував поміж деревами все далі і далі, і сонце гналося за ним поміж дубами, а потім облило його з ніг до голови і засліпило очі. В обличчя Денисові вдарив лагідно й ніжно теплий, навіть гарячий подих степу. Парубок зрозумів, що він збився з дороги, і, замість того щоб заглиблюватися в ліс і йти до ярів, вийшов на узлісся. Степ зеленів безмежно, до самих обріїв на всі чотири сторони. Денис повернув голову туди, де мало бути його село, і довго вдивлявся в той бік, доки не побачив Беєву гору, що ледве помітно проступала крізь тремтяче мареао. Повернувся назад, взяв трохи праворуч і, по-кладаючись уже на свій мисливський нюх, став простувати до ярів, наближення яких все ясніше й вира&-ніше відчувалося по холодному, вологому диханню. Хапаючись за дерева, спустився в яр і скоро знайшов покинуту, обгороджену ветхим тинком лісову криницю, яка була викопана на узліссі біля дороги.

Опустився перед нею на коліна, зняв картуз і, спершись руками об цямрини, засунув у чорну дірку голову, жадібно припав до холодної як лід, чистої, свіжої води і довго пив її собачими хльобками, не переводячи подиху. Потім підводив голову, відхекувався так, що в криниці брижилася вода, і знову пив, не в силах задовольнити своєї жага Нарешті напився, набрав у пляшку води, заткнув горлечко пробкою із трави і хотів уже йти назад, як зненацька почув тихе подзвонювання велосипеда. Обернувшись, побачив, як по дорозі мимо дерев, завертаючи на лісову стежину, замелькало щось зелене. І не встиг він зрозуміти, що воно, як на стежку вискочила збуджена їздою, розчервоніла, із розпущеною вітром зачіскою Юля. Уздрівши Дениса, вона загальмувала і, схиливши велосипед набік та впершись лівою ногою в землю, зійшла з нього, знічев'я полравляючи пожмакане ззаду зелене, без рукавів, з чималим вирізом на грудях ситцеве плаття. На обличчі її не було розгубленості, воно мало той вираз збудженої розбишацької веселості, властивої для жінок, що знають собі ціну і звикли покоряти, що червоніють тільки спочатку, а потім так нагло дивляться в очі, що від них хочеться тікати і кричати «рятуйте!».

— Здрастуй! — сказала вона, швидко дихаючи від їзди, усміхаючись, поправляючи розкидане по плечах пухнасте каштанове волосся і спідлоба, кокетливо дивлячись на нього великими, блискучими, владними і гарячими очима. — Що ти тут робиш?

—-Ми тут дерева рубаємо, — пробубонів Денис, що все так же стояв непорушне з отупілим обличчям і виряченими очима, тримаючи рукою пляшку в кишені, так, ніби її хтось хотів відняти.