Розділ «IV»

- Час додому! - сказав Селаброс.

- Час додому, мадам Бородавкіна! там діти, надісь, плачуть! - обізвалась Христина.

Бородавкіна аж тепер згадала за дітей і крикнула:

- Ой боже мій, як же я загулялась!

Вона обвела очима компанію: її чоловіка не було.

- Де ж це дівся мій Сергій Степанович? - промовила здивована Бородавкіна й плеснула в долоні.

- Мабуть, в море стрибнув, ховаючись од своєї Пенелопи, - сказав Селаброс.

- А може, крізь землю пішов, - обізвався Комашко.

- Ой лишечко мені! Що ж це я буду чинить? - забідкалась Бородавкіна.

- Що ж робить? ловить чоловіка, може, десь в Акермані, а може, і в Ізмаїлі, - сказав Селаброс.

Настав вечір, настав час вечірнього чаю. В цей час Бородавкіна сливень щодня починала гризти голову своєму чоловікові. І, мабуть, тим вона й тепер згадала за свого Сергія Степановича. Вона вискочила з павільйону й мерщій побігла по терасі шукать Бородавкіна. Христина й собі подибала за нею й шукала брата поміж публікою. Кинулись навздогінці й усі паничі, шукали його по всій терасі, але його нігде не було видно. Пароход був напоготові одчалювати. Усім забажалось хутчій плисти назад до Одеса пароходом.

- Та не шукайте свого чоловіка, бо вже його не знайдете, - сказав Селаброс до Бородавкіної.

- Поїду й я з вами на дачу, накуплю харчі та повезу дітям, - промовила Христина до Бородавкіної.

Бородавкіна охала, бідкалась, одначе пішла на пароход і незабаром забула за свого Сергія, а перегодя заспівала новий романс Селабросові: «Гляжу я безмолвно на черную шаль…».

Бородавкіна сперлась на парапет парохода біля самого Селаброса й співала, скоса поглядаючи на його очі. Картина ніби помаленьку одходячого од парохода темного скелистого берега, вигляд на море - усе викликало в душі поезію, пісню. Небо над степом червоніло, як жар. Тиха вода коло берегів Малого Фонтану лисніла широким рожевим плесом, неначе горіла, а в тому рожевому вогні неначе тонули чорні скелі, розкидані в воді коло берегів. На далекому морі поліг сизий прозорий туман. Тихі мелодії оркестру розлягались над морем, лунали десь в скелях. Не одна Бородавкіна виливала свою душу піснею. Пісня без слів та поезія лунала в душі в Комашка, лунала коханням в душі в Селаброса; горіло серце і в Мурашкової…

- Ніколи не забуду я цього Малого Фонтану в вечірній рожевій імлі, при згуках мелодій Штрауса та Моцарта, - шепотів Комашко, нахиляючи голову до Сані.

А Саня поглядала на мальовничий берег, поглядала на Комашка, прислухалась до мелодій, і важкі думи вилися в її молодій русявій головці. «Чи буду я довіку згадувати ці місця, цей веселий день? Чи щасливу долю, чи, може, недолю стріла я в цьому поетичному місці, на березі Чорного моря?» - неначе питала вона в моря та в скель. А скелі мовчали й вкривались імлою, а море червоніло й тонуло в далечі.

Саня схилила головку на парапет парохода.

- За що ви думаєте? Чого ви задумались? - спитав в неї Комашко.

- За свою долю. Є мені за що думати. Ви завдали мені сьогодні загадку, і я не знаю, як її одгадать, - сказала Саня.