Розділ «IV»

Селаброс писав кореспонденції в усякі газети: і в ліберальні, і в неліберальні, як траплялось. Коли часом не приймали його писання в ліберальну газету, він перероблював його на інший спосіб і посилав в неліберальну газету, лаяв те, що передніше вихваляв. За добрі гроші він писав «і нашим і вашим» і таки добре гнув свою гнучку душу на всі лади. Сівши під берестом коло фонтану, що миготів сріблом на сонці, він напиндючивсь, мов сердитий індик, і почав писати. Скінчивши свою мазанину, він висмикнув шматочок чистого паперу й написав до Мурашкової:

«Серце моє, моя овечко! Я побіжу в редакцію на часочок, але зараз вернуся. Одрізнись од компанії та йди зо мною одним на прогуляння за скелі. Нехай я хоч гляну тобі в очі насамоті, десь на одшибі, осторонь од людей, і нап'юся з твоїх очей, з твоїх червоних уст».

Написавши записку, Селаброс вийняв хусточку, обтер гарячий піт з лоба й пішов над берег моря.

- Прощавайте! В мене роботи не по шию, а просто з головою! Завтра доконче треба написати рецензію на три книжки, післязавтра - на чотири. А ті книжки для рецензій мені шлють та шлють, неначе з торби сиплють. Треба мені хапатись в редакцію, - сказав Селаброс, хапаючи усіх за руки. - Незабаром зачинять контору. Прощавайте!

- Чого це вам так приспіло? - спитала в його Саня.

- А того, білява панночко, приспіло, що я людина діла, а не слів, - сказав поважним тоном Селаброс.

- Що в вас за компліменти дамам? пароські, чи кіпрські, чи що? - спитала Саня.

- Може й кіпрські, - сказав Селаброс. - Гей, панно, прощайте! - гукнув він до Мурашкової, що стояла осторонь од усіх.

Селаброс мерщій побіг до неї, подав руку на прощання і всунув в її руку записочку. Мурашкова обернулась до моря й крадькома перебігла Селабросові «кіпрські компліменти».

- Прощавайте! Прощавайте, кавалери й дами! Нема часу байдики бить. Мене жде діло, але я через якусь годину вернуся: з вами так приємно гаяти час, - сказав Селаброс, поглядаючи на Мурашкову, й побіг бігцем стежкою поміж камінням.

Тільки що він трохи одійшов, назустріч йому вибігла з-за скелі жінка Бородавкінова, невисока, огрядна дама, повновида й гарненька. Вона впізнала Селаброса й кинулась до його.

- Куди це ви? - спитала вона в Селаброса.

- За ділом в місто! - крикнув він і хотів поминути її.

- Не пущу! вертайтесь! і не думайте їхать! - цокотіла Бородавкіна, не пускаючи його руки.

- Та вже для вас хоч і вернуся на часок, - сказав Селаброс: він нібито хапався в редакцію, але це робилось тільки для ефекту, напоказ.

- А бачте! от таки й вернула вас! - сказала кокетлива Бородавкіна. Селаброс вернувся і провів її до гурту. В Бородавкіної була гарна й повна біла шия. Селаброс любив її шию, задивився на ту лебедину шию й… недоброхіть мусів вернутись слідком за Бородавкіною, забувши й за діло.

- Чи не бачили ви часом мого Сергія Степановича? - спитала вона всіх заразом, швиденько й хватькома подаючи свою маленьку біленьку руку в золотих перстнях на пальцях.

- Он там десь під берестами грає в карти з своїми приятелями, - обізвалась Христина.

Бородавкіна кинулась до берестів. Сергій Степанович липнув на неї очима, здивувався й трохи стурбувавсь. Йому здалося, що вона або з неба впала, або десь з-під землі виникла.

- Сергію Степановичу! Ходи лишень сюди на хвилиночку, щось маю тобі сказать, - промовила Бородавкіна, ледве вдержуючи злість.