Розділ «ЯВА ПЕРША»

Анна. А хiба ж ти не знав, що вiн у наших сторонах?

Микола. Я? Та вiдки я мав знати? Я був певнiсiнький, що вiн давно вже зогнив у Боснi. Адже ж твiй братьб присягався передо мною, що його нема на свiтi, навiть карту з вiйська показував. Тiлько то бiда, що я неписьменний, то й не мiг прочитати.

Анна. Значить, i тебе так само одурили, як i мене.

Микола. Не знаю, пощо їм так конечно забаглося випхати тебе на десяте село.

Анна. А я знаю. Не хотiли менi нiчого дати з вiтцiвщини. Ну, а якби я була пiшла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який вiн був чоловiк. Боялися його, то й постаралися разом з вiйтом, що його, одинака в матерi, випхано на вiйну, а потому скористали з часу, щоби мене також випхати в iнший бiк. Ось i вся мудрiсть.

Микола. Господи, а я й не догадувався, куди стежка в горох! Чоловiк з багачами кумпанiї не водив, то й на багацьких штуках не розумiється.

Анна проходить коло нього, вiн ловить її, прихилює i цiлує в чоло.

Бiдна ти моя небого! А ти дуже любила сього Михайла?

Анна (спалахнувши). Ну, що вже про се говорити? Любила чи не любила, тепер нема що й згадувати. От радше йди сани ладь! Обiд уже готов. Поки ти там упораєшся, то вже вистигне як слiд.

Микола. Твоя правда, Анно! (Встає i бере ужiвки.) Не час бiдному згадками бавитися, треба роботу робити. Наливай лишень, я зараз буду готов! (Виходить.)