Розділ «ІІ»

- Ні, справді, - сказала я. - У мене є чудовий гель на травах. Ти не уявляєш, який це кайф.

На Лису гору вона не потрапить, бо вже місяць не той у небі, та й мазі навряд чи вистачить на такі цицяри ґлобуси, де поміститься п’ять континентів і ще три Африки, але хай, - подивлюся, що з нею буде. Може, лусне від сказу.

- То як?

Не знаю, чому - чи очі мої засвітились лихим вогнем, чи видала я себе сверблячою нетерплячкою, але Аніта сполохано похитала головою.

- Ні.

- Чому? Ти не та, за кого себе видавала? - зловтішно спитала я.

Вона ще дужче зіщулилась.

- Я боюся тебе.

- А якщо боїшся, то чухрай з пляжу. Нема чого тут мені мізки засирати. Я тебе бачу наскрізь.

- Ні, ти таки вольтанулася.

- Авжеж, ви тільки цього й ждете. Але не діждетесь!

Вихляй, тобі сказано, поки вітер без сучків! Бо зараз за мість мене тебе вимахає мій пес разом з карликом!

Аніта звелася на рівні, хотіла ще щось сказати, але тільки зіпала круглим риб’ячим ротом. Так і не знайшовши слів, вона швидко пішла до дверей.

Я не зрушила з місця. Слухала, як не своїм голосом завиває Трезор, і тупо дивилася на зіжмакані трусики, що лишилися на кріслі.

Ні, вона не рожева. Я розкусила її відразу. І знаю, чому вона приїжджала. Але в них нічого не вийде. Не діждуться.

Я різко підвелася, підійшла до телефону й набрала номер мобільника, сама того не помічаючи, що знаю його вже напам’ять.

- Мені треба тебе побачити, - сказала я. - Так, негайно.

8

Г. С. цього разу теж був наче позичений. І не тому, що я не переварювала чоловічого духу. Він був трохи схвильо ваний, навіть розгублений, що зовсім не личило колиш ньому кілеру, нардепові й президентові благодійного фон ду «Дитяче серце». А може, й майбутньому президентові всія України Руси.

Чого варта була одна його фраза!