Розділ «ІІ»

Вона, моя долоня зі складеними в єдину пучку пальцями, якраз упритул проходила в цей чорний отвір. Я просувала і просувала руку по сантиметру, та чула під пальцями лише гладеньку землю. Рука вже зайшла по кисть, по лікоть…

Господи, їй, цій норі, не було кінця. Ввижалося, що зараз у руку мою вгризуться дрібненькі отруйні зуби, зараз у неї зажене свої жовті різці пацюк, увіп’ється пазурами сліпий кажан, чия кров запалить крівцю мою божевіллям, або руку вхопить ще страшніша почвара і втягне з головою в цей отвір, що веде на той світ…

Але рука, зайшовши уже по плече, раптом вперлася в стінку - вона торкнулася дна нори і не знайшла ніякого гнізда. Моя долоня, складена човником, звивалася, мов плеската голова кобри, рука зігнулася в кисті, а пальці намацали в заглибині, що звернула вбік, у такій собі маленькій пташиній келії… не гніздо, а тільки ніжне шовкове пір’ячко, дрібнесенькі трісочки, пучечки вовни, траву… і що це?

Що о о о о о це е е е е е?

Твердий камінчик, круглий, як ґудзик, може, трішечки менший за п’ятак, але товщий і… я затисла його великим і вказівним пальцями й витягла на сей світ. Вражено дивилася на білий білісінький круглячок, у центрі якого була бездоганно кругленька дірочка: коло до кола, коло до кола. Але це був не курячий бог, ця чарівна дірочка віщувала вихід.

Бо це був к и р и к!!!

Я знайшла його, знайшла цей камінь зради, якого можна прикласти тому, хто спить, до голови і випитати всі таєм ниці. Тепер я пройду і вийду крізь оцей крихітний отвір, мов крізь вушко голки…

Коли кинулася назад попід кручею, раптом серце таки вирвалося з грудей, і минув ще якийсь час, поки я здога далася, що то не серце, то пташка пурхнула з поміж вер бового гілля - пістрява пташина з яскраво жовтою голівкою і золотим гребінцем. Вона так струсонула тим гіллям, що з верби додолу посипалися грушки, та коли я вгледіла її вже в повітрі - мій переляк перетворився на нестерпну радість. Бо тепер я знала напевно: це кирик.

7

І того ж дня до воріт підкотила жовта, кругленька, мов божа корівка, іномарка, а з неї вийшла така поважна пава, що можна було подумати, ніби в цю глушину забилася від папараці сама принцеса Діана. Проте мені вистачило одного погляду на її породисті ґлобуси, щоб упізнати Аніту Лютинську.

Коли вона зняла дорогі протисонячні окуляри і сіпну лася мене поцілувати, як давню приятельку, я гонорово витримала дистанцію, відверто натякаючи, що ніколи не пасла з нею свиней.

- Не чекала? - Аніта згорнула свої порожні обійми, зовсім не знітившись. Як з гуски вода.

- Чекала, - сказала я.

Цікаво, що мене справді не здивувала її поява, хоч Аніта ніколи до нас сюди не приїжджала і, я була певна, - не знала й дороги. Але вже після того дзвінка на мобільний я відчувала, що наші стежки ще перехрестяться.

- Не повірю.

У її колись догідливо винуватих очах тепер з’явилися впевненість і зухвальство. Ну, звісно ж: нова іномарка, розкішна бежева сукня від… від кого ж вона? Боже, як я відстала від життя в цій дірі!

- Заходь, коли приїхала, - сказала я і під застереж ливий гавкіт Трезора провела Аніту аж у вітальню - нехай бачить, що в нас тут теж не село.

Ми присіли з нею у м’якому куточку.

- Може, чогось вип’єш?

- Охоче, - сказала вона. - Якщо з тобою.