Розділ «ІІ»

Г. С. не забув про мене, подумала я. Його люди доко паються до істини, навіть якщо доведеться розгорнути Ані тині ґлобуси в настінну карту.

- До речі, дуже чемний і розумний чоловік, - сказала вона.

- Хто?

- Цей слідчий. Тільки надокучливий.

Я відчула, як на моєму чолі проступають крапельки поту. Це людина не Г. С.

- Такий з водявими очима і носиком ґудзиком? - спитала я.

- Так.

- Притула?

- Ні, начебто не Притула. Чи то Дудник, чи Дудни ченко…

Я взагалі розгубилася. Дудник… Дудник… Де я чула це прізвище? Ага, від самого ж Притули і чула. Так звали того рятувальника, що втопився на нашій річці під час рибо ловлі вночі. Тільки й устиг стягнути до половини одного чобота.

- Дудник чи Дудниченко, - повторила Аніта. - Хіба це має якесь значення? Можливо, навіть Одуденко чи Одудченко, - вдарила мене обухом по голові лесбіянка в розкішній бежевій сукні від якогось гомика.

- У тебе що - амнезія? - спитала я роздратовано.

- На деякі речі - так.

- Чому ж ти не попросила його показати посвідчення?

- А ти заглядаєш у їхні посвідчення? - спитала вона.

- Якби перед тим до мене прийшли ґестапівці і від тарабанили в усі дірки, то заглядала б.

- Звідки ти знаєш, що вони відтарабанили мене в усі дірки?

- Не були б вони ґестапівцями.

Я була впевнена, що довкола мене снується якась чорна змова. Незбагненна, сатанинська. Не було найменшого сумніву, що Дудником чи Одудченком називав себе неві домо для чого Притула. Цей провінційний конспіратор, виявляється, нишпорив уже й по Києву. Можливо, саме він підіслав до мене цю хитру гуску, яка й ворота носом підкине, щоб копирсатися в моїй білизні. Хоча ні, тоді б вона про нього не згадувала. Скоріше за все, ця кікімора в модерновій бежевій сукні від якогось підера сама вирішила щось у мене вивідати, винюшити своїм гусячим носом, що підкидає ворота. Або її підіслав… Нестор, щоб подивилася, чи я ще не схибнулася зовсім.

Я допила вже другу склянку вина і втупилася в неї відсутнім поглядом.