Розділ «ІІ»

- Мені не подобається твій вигляд, Настасю.

Так і сказав. Я вже подібне щось чула про себе, але ж то від затурканого провінціала, котрий порпається у викорис таному туалетному папері, а не від чоловіка, який належав до VIP-персон і влучав з пістолета в яблуко, покладене на голову коханої жінки.

- Ні, зовні ти, звичайно, Венера Мілоська, - поспішив він виправити прикру помилку. - Але…

- Не згадуй мені цих мертвих калік! - перебила я.

- Але нерви твої похитнулися.

- Ти що, досі не розумієш, що вони хочуть звести мене зі світу? Я взагалі дивуюся, як мене ще ноги носять.

Він уважно подивився на мої ноги, оголені аж до защібок на панчохах (я сиділа в тому ж шкіряному фотелі) і, здається, теж здивувався: як такі ніженьки можуть когось носити?

- Він блукає вже попід вікнами і вдає упиря, - сказала я. - Гукає мене ночами, вимазує речі кров’ю… Ти не думай, що я вірю в упирів і воскреслих мерців, але ж це ще страшніше! Розумієш, про що я кажу? Що коли людина лишилась жива і таке витворяє, то це устократ жахливіше за всяких упирів і вовкулаків. А потім ще й підсилає свою коханку, щоб та роздивилася, чим я дихаю. На ладан чи на щось інше.

- Я ж тобі пропонував охорону, - сказав він. - Хіба ні? А ти відмовилася.

- А що я скажу слідчому? Що це родичі приїхали на похорон? Чи Пенелопа навела в дім женихів, поки Одіссей мандрує на водах?

Г. С. розсміявся, але, як виявилося, зовсім не з мого солоного жарту.

- Ти думаєш, що охорона - це такі собі гицлі, які ні на крок не відходять від тебе і стовбичать над головою навіть тоді, коли ти пісяєш?

Ні, хотілося зозла сказати йому. Охорона - це карлик із шилом у штанах і кілком по лікоть. Осиковим.

- Та ти моїх людей навіть не побачиш. Оце, скажу я тобі, справжні привиди, куди твоїм упирям! І слідчий твій не побачить, якого я, до речі, також пропонував тобі усунути від справи.

Я уявила, як довкола будинку, під лісом, на річці, біля чорного ока нори блукають голомозі безшиї привиди оранґутанґи, розносячи дух смердючих самців, і мене ледве не вивернуло.

Коли я сказала про це Г. С. - звичайно, не в такому різкому тоні, - він розгубився зовсім. Довго мовчав і, нарешті, вивіз:

- У мене є добрий психоаналітик.

- Думаєш, я той?..

- Нічого я не думаю. В наш час кожен повинен мати свого психоаналітика. В нормальних країнах так заведено давно.

- Цікаво,- сказала я. - Країни нормальні, а всім людям потрібні психіатри.