Розділ «ІІ»

Карлик здимів од мене ще вдосвіта, і я, певна річ, була тому рада, бо він також уже тхнув чоловіком.

Коли вранці вийшла надвір, мій нічний охоронець щось майстрував біля фліґеля, цюкаючи сокирою. Він боявся навіть глянути у мій бік.

- Що це ти стружеш? - вирішила трошки подражнити його і стала над головою. - Буратіно?

Він перестав цюкати, але мовчав, тільки ніздрі його роздималися під ворушкими крильцями носа, - напевно, йому подобався запах жінки.

Леле! Я лиш тепер розпізнала сизо зелене листя на обрубаних гілячках і про все здогадалася. Іванько загост рював стовбурця молодої осички, і це, безумовно, мав бути кілок, яким протинають упирів.

- Ого! - захоплено вигукнула я. - Оце то знаряддя!

Таким до серця дістанеш. Іванько, хоча й був уже мужичком, не розумів моїх жартів, і я вирішила, що саме час перейти до розмови серйозної. Однак спитала так само грайливо:

- То ти мені покажеш гніздо?

- Яке? - він поплював на долоні і знову став цюкати.

- Одуда.

- Ні, - сказав він.

- Чому?

- Бо його гнізда не видно. Воно в норі.

- Тоді покажи нору.

- Нору? - Іванько явно вагався. Видно, його страхало гніздо птаха, який може наслати смерть.

- Ти ж сміливий, - сказала я і вдалася до майже забороненого прийому. - Адже ти й сьогодні мене охоро нятимеш?

Його червонясте од вітрів і сонця обличчя стало зовсім вишневим.

- Що ж то за охоронець, котрий боїться одудиного гнізда?

- Добре, ходімо, - нарешті зважився він і поковиляв поперед мене, не випустивши з рук сокиру.

Ми спустилися в берег цегляними сходами, що вели з кручі до річки, і повернули праворуч прямо попід цією кручею. Вже за якихось метрів тридцять Іванько зупинив ся, сторожко зиркнув туди, сюди, поглянув на верхівки дерев, потім звівся навшпиньки і, ступнувши ще крок другий до кручі, вказав довгим звивистим пальцем на прямовисну крутизну з оголеним глинистим ґрунтом.