Розділ «ІІ»

- Ні. Однак хотілося б.

- Чого тільки не буває в світі. Сергію, не знаю чому, але я тобі досі цього не розповідала. Того дня, коли пропав мій чоловік, я принесла з лісу вужа.

- Вужа?

- Так. Він заліз у сумку й скрутився там у моїй білизні.

Я його так і принесла додому.

- Штука виняткова, однак поясненна, - сказав він. - Його привабив запах, він заліз у сумку і там, захмелівши, заснув. Я теж хмелію від запаху твого тіла. Воно випро мінює такі хвилі, які огортають кожну мою клітину, і я не здатний із цим боротися.

Зараз я не могла відповісти йому тим самим - мене піднуджувало саме від запаху його чоловічого тіла.

- Може, краще звернутися до гінеколога? - подумала я вголос.

- Нема пророка в своїй вітчизні, - сказав він, і був це вже не Сергій, а отець Серафим, настоятель храму Івана Богослова, котрий повернувся в рідні краї з чужини. - Я присягаюся, що зроблю це краще за будь якого професора.

До мене люди здалеку їдуть, щоб зцілитися, а ти підеш до якогось коновала.

- Я думала, так буде простіше.

- Я зроблю це швидко й безболісно, - сказав отець Серафим.

- Коли?

- Днями. Я тобі подзвоню. Спробуй дотримуватися посту.

- Для мене це не проблема. Дивитися не можу на їжу.

- Ну от і добре, тобі немає чого хвилюватися. І про кошмари забудь. Одуди відлітають у теплі краї на початку вересня. Так що їх уже немає, тобі примарилося. Це назавжди минеться, коли я вижену з тебе… коли ти позбудешся плоду. Через нього в тебе запалена кров. Ти знаєш, що таке кров?

Я мовчки дивилась на нього, а бачила коцюбу: зовсім свіжа крівця на ній забивала памороки нудотно солоним духом.

- Це рушій нашої уяви й аґент усіх таємниць, - урочис то і з натяком сказав патріарх. - Це маґнетична основа астрального світла, зосереджена в живих створіннях, - сказав випускник відмінник школи Павла Глоби. - Ніхто не здатний вигадати таких почвар, створити образ самої смерти, а тільки вона - запалена кров, - сказав відставний майор могутньої російської армії.

- Дозвольте йти? - витяглась я перед ним у струну, як зразковий солдат. - Іди, - сказав він. - Ти знаєш, що проводжати мені тебе не варто.

Майбутня матушка настоятеля храму Івана Богослова поштиво вклонилася й рушила до дверей. Вона була впев нена в тому, що її чоловік стане патріархом, і вже бачила на ньому не лише осяйну митру, а й гаптований золотом сакос, який зодягають замість фелона чи ризи найвищі чини духовенства. Сакос ще називають царською одіжжю, і це цілком справедливо, що його зодягне чоловік цариці.