Розділ «ІІ»

- Що? - не зрозуміла я.

- Чому Іванько не бачив одудиного гнізда?

- Чому ж?

- Бо цей хитрюга його не мостить.

- Як то не мостить?

- Бо цей чубатий хитрюга живе у норі щура.

- Щу-ра-а-а?

- Ну, не пацюка-крисюка, а щурика. Хіба як називають отих безхвостих ластівок, що літають у березі? Щуриками.

Ви ж бачили, скільки їхніх нір у кручах? Так той хитрюга чубатий вибрав собі одненьку і живе тамечки. Іванько прислідив.

- Отут біля нас прямо? - перестала я хрумкати.

- А де ж! Якщо хочете, Іванько вам покаже. Хоч зараз.

- Ні, вже майже ніч надворі. Хай взавтра, - сказала я. - А ти не лазив до нього в гніздо? В ту нору?

- Хіба Іванько дурний, щоб лазити у гніздо одуда? Ви ще не знаєте, що то за птаха. Він страшніший за сову! І навіть за кажана, - згадав раптом Іванько ще одну істоту із запаленою кров’ю. - Він вам таке може зробити!

- А що?

- Хату спалити, ось що!

- Як? - не повірила я.

- А так. Принесе жарюка у дзьобі і пустить півня.

Думаєте, чого одуд на півника схожий - жовто пістрявий і з гребінцем? Але це ще не найстрашніше з того, що він може накоїти.

- Цікаво. Іванько гойднувся на стільці, подався вперед і зашепотів мені прямо в лице:

- Він може наслати смерть. І сам себе так налякав, що замість очей світилися тільки два білки - двоє білих одудиних яєць.