Розділ «ІІ»

Виходячи з його покоїв, я ще хотіла озирнутися на патріарха всія України Руси від Сяну до Дону, від Гострої Могили до Едмонтона, та зненацька завмерла вже на порозі.

Щось, мов рибина, скинулося в моєму животі й черк нуло хвостом по живому.

5

Я тільки но загнала «форда» в ґараж, як до воріт підко тило ще одне авто, щоправда, старе, деренчливе, ще з кам’я ного віку.

- Доброго вам дня чи вже, даруйте, вечора, Анастасіє Михайлівно, - виглядав із за хвіртки Притула, мов стра ховий аґент, не наважуючись заходити не те, що в дім, а й на подвір’я. - Я лише на хвилинку чи навіть, як той казав, на секундочку заскочив до вас по дорозі. Був тут недалечко у знайомого фермера, то дай, думаю, загляну.

- Що, знов барана вкрали? - знехотя підійшла я до хвіртки, показуючи, що мені не до прийому гостей і роз мова буде коротка.

- Та ні, по приятельському заїжджав, як оце й до вас, Анастасіє Михайлівно, - зовсім «по приятельському» облапував він мене водявими очками. - Був би й не захо див, та побачив вас у дворі.

- Я ледве стою на ногах, - чесно сказала я, бо справді вже й коліна підгиналися від утоми. А тут ще бензиновий сморід накотився від Притулиної машини, в якому губився навіть чоловічий запах. Чи, може, Притула і не пах чоловіком?

- Ні ні, я через хвіртку два слова, - сполохано сказав він.

- Вибачте, я прихворіла серйозно.

- До лікарні їздили, еге? - спитав цей ідіот.

- Ні, до церкви! - зозла сказала я. - Ви ж мені так радили?

- А так, - бігав по мені очками й нарешті вперся ними у мій живіт. - Тим більше, що в Гострій Могилі, наприклад, можна і помолитись, і заразом підлікуватися.

Насипеш мені на хвіст солі, подумала я. Тут недавно вже один такий розумний висів на хвіртці зі своїми порадами, а де він тепер?

- На собі перевірили? - злостиво спитала я.

- Люди так кажуть. Я що оце подумав собі, Анастасіє Михайлівно… Ви тоді нарізно спали з чоловіком і тільки вранці помітили, що він не повернувся з річки, так?

- Я вам про це сто разів казала.

- Казали, але бачите - в мене така робота, щоб у пам’яті все поновлювати. Я, знаєте, трохи забудькуватий. Отож вийшли ви вранці до річки, побачили порожній човен, прибитий хвилею до берега, гукнули… цього… Іванька, так?

- Ну, так. І що?

- А далі ви кажете, що ніхто не чіпав човна - ні ви, ні переляканий Іванько.