Розділ «ІІ»

- Я сам вижену його з тебе, навіть якщо це злий дух.

Ти ж знаєш, що я це вмію робити.

- Знаю, - сказала я і подарувала йому милу усмішку, хоча, їй право, мене продовжував піднуджувати запах самця.

- Які кошмари тебе переслідують? - спитав він.

- Різні, - я на хвильку замислилась. Ну, не розповідати ж йому про кров на коцюбі, дикі грушки, що ростуть на вербі, чи кікімору лесбіянку. Хоча… хто його знає.

- Я й тут можу тобі допомогти, - підохотив він.

- Вночі я чула крик одуда.

- Цікаво. Ти впевнена, що то був одуд?

- Тепер я ні в чому не впевнена. Але тим більше…

- Ти взагалі бачила їх біля вас?

- Може, раз чи двічі. Зате чула їх часто. Тільки вдень - і то навесні чи влітку.

- А гніздо? Гніздо коли небудь бачила? - прискіпався він до того одуда, і я помітила, як у його звужених сірих очах зблиснули біснуваті вогники.

- Ні, а хіба що?

- Нічого, ти будеш сміятися.

- Сергію, - сказала я. - Мене вже давно ніщо не дивує. І тим більш не смішить.

- Ти хочеш знати? У гнізді одуда можна знайти кирика.

Це такий камінчик, який може лежати разом з його яєчками, а може лишитися там і після того, як вилетять пташенята. Його називають каменем зради.

- То й що? Ти хочеш сказати, що я зраджувала свого чоловіка і тепер мене переслідує одуд?

- Ні. Річ у тім, що коли цього камінчика, цього кирика, прикласти людині до голови тоді, як вона спить, то можна дізнатися про всі її думки. Будеш розпитувати - і вона тобі все розкаже. Навіть про власну зраду.

- Ти що, пробував? - спитала я.