Розділ «ІІ»

- Ну, який же з мене бабай? - здивувався тупий ще й на вухо Притула. - Хіба я такий страшний? Я ж, як той казав, зовсім по приятельському.

- Хто казав? Хто такий той? - вивела мене з себе його паразитична примовка.

Притула завмер, наче на нього тупнули ногою, а потім майже навшпиньках позадкував од воріт.

Я була, певна річ, несправедлива до цього провінційного простака, але до кого я тоді була справедливою? Сама до себе вже мала відразу, а чоловіків усіх перевішала б на сухій гілляці. І ще не встигла зігнати злість на Притулі, як підвернувся під гарячу руку Іванько. Він приніс мені прямо на гарячій пательні смажених линів, які я так любила, карлик це знав і, щасливий, що впіймав таких тлустих линочків, приго тував їх спеціально для мене.

- Забери! - закричала я, не зносячи запаху смаженої риби. - Винеси її геть, бо ти струїш мене! Іванько злякано поточився з веранди, не розуміючи, яка муха мене вкусила, а я все ще кричала:

- Ти не бачиш, що мене корчить від їдла?

- Корчить? - ще дужче злякався карлик.

- Так, корчить, корчить, корчить! - затіпалась я в істериці.

Лише згодом, коли трохи відійшла під холодним душем, покликала його в дім і сказала:

- Вибач, Іваньку, що я на тебе нагримала. Я не хотіла. - Іванько не сердиться, - зрадів він.

- Я тобі вдячна за линів. Але я, мабуть, чимось струїлася.

- Може, Іванько дістане вам з льоху кислих огірків? - обережно спитав він.

- Ти молодець. Як це я сама не здогадалася.

Він гайнув у ґараж, де від ремонтної ями відгалужу валося ціле підземелля, і приніс трилітрову банку марино ваних огірків.

Сам їх відкрив і, витягуючи довгими звивистими паль цями з розсолу, складав у тарілку.

Я поглинала їх одного за одним, як мавпа банани, а Іванько все підкладав і підкладав.

- Слухай, ти часом ніде не бачив біля нас гнізда одуда? - між іншим спитала я.

- Одуда? Не бачив.

Я вже думала про щось своє, коли почула:

- А знаєте, чому?