Розділ «ІІ»

- Ви мене збираєтеся з’їсти, отче? - спитала я. - І вже давно, - сказав без п’яти хвилин патріарх київський, володимирський, чернігівський, одеський і, можливо, навіть московський. - Чим не ласий шматочок?

- Мене не можна лякати, владико, - сказала я. - Хіба не бачите, що лишилося від моїх нервів?

- Ти мистецтвознавець, сонце моє, і хоча це не професія, мусиш розуміти образні вислови.

- Я насамперед жінка, ваша святосте.

- Еге ж, чоловічиця.

Зробилося геть холодно, коли він зодягнув на праву руку ще й ґумову рукавичку. Нормальна і навіть обов’яз кова річ для гінеколога. Та коли він натягував рукавичку, наче презерватив, майже до ліктя і при цьому… якось так посміхався, мені стрельнула думка про маніяка - вони також спершу улесливі, хоч прикладай до рани, а потім… Інакше куди могла звітритися матушка по дорозі від Таращі до Гострої Могили?

Це враження загострилося ще дужче, коли він підійшов до крісла і чоловічий дух з новою силою перехопив мій подих до спазматичної нудоти. Теж нормальна річ для жін ки із симптомами вагітности, кітна кицька - і та готова перегризти горлянку чи відкусити яйця настирливому котярі, але мені лізли в голову лише маніякальні думки. І коли цей колишній майор, цей спецназівець російської армії, котрий випускав кишки із людей у гарячих точках Кавказу, став підстеляти під мою холодну срачину білий, як сніг, рушник, я майже знепритомніла від страху й нудоти.

Але куди вже діватися? Будь який спротив викликає ще більшу аґресію, тож я поклалася на волю Господню - не буде ж він випускати тельбухи з матушки, якій судилося зодягти на його голову патріаршу митру.

- Розтули ширше ніжки, - попросив патріарх київсь кий, владикавказький, карабас барабаський чи, перепро шую гречно, карабахський і грозненський - і схилився низенько, а тим часом його благочестива матушка розче пірила ноги, як остання проблядь, і, зціпивши зуби, з усіх сил заплющила очі.

Спершу всередину мого тіла, як каже снодійний теле ящик, увійшла крижана лжеця, потім, видно, оте щось середнє між ножем і виделкою, бо зробилося боляче, і я застогнала.

- Все, все, - заспокоїв він. - Потерпи ще секунду.

Потім у мене ввійшло щось пружне й гаряче і запрацю вало, як велосипедна помпа, ніби мені вже за останніми технологіями робили аборт методом стиснутого повітря.

Але ні - це було зовсім інше. Це було те, з чого я зрозуміла, що відчуває жінка, яка скліщується із псом - шалено швидкі поштовхи фрикції і крутий сморід звірюки, що пробуджує в тобі первісні тваринні інстинкти, первісну хіть. Щезає будь який страх, і навіть хочеться, щоб тебе ця звірюка трохи погризла.

- Тепер справді все, - сказав він, витираючи мене рушником за всіма правилами гігієни. - Можна зодягатися.

Та поки я підводилася з крісла і в’яло, ніби виходила з наркозу, натягувала на себе єдину зняту одежину, він ще встиг присмоктатися до моїх грудей, які налилися так туго і щемно, що боліли навіть від поцілунків.

- Ну що? - з надією спитала я.

- Та що… - облизуючись, сказав він. - Навіть із сосків уже проступає молозиво.

- То це не затримка? Ти впевнений на всі сто? - я ледь не задихнулася від хвилювання і перейшла до нього на «ти».

Він так опустив голову, що якби на ній була митра, то вона покотилася б мені до ніг.

- На двісті, - мовив приречено, та я була певна, що він насилу стримується, щоб не стрибати на радощах. - І що ж тепер робити?