Розділ «ІІ»

Мене ледве не вивернуло. На ній була кров. На тому самому місці проступила кров. Причому ще червоніша й свіжіша. Я почула її нудотно солоний дух.

Коцюба випала з моїх рук, я ледве встигла до туалету, і потемнілий у зеленому чаї сир став вилітати з мене, як чорне зерно з анциболота. Я ледве не порвала кишки. Уже йшла сама жовч, а нутрощі зводило спазмами.

Коли видибала з туалету, в очах мерехтіли жовті метелики.

Ні, це не привид. Привид не лишає слідів. Тут хтось є.

Хтось блукає у цьому домі, жадаючи крови.

Позад мене пролунав різкий виляск.

- Хто ти?! Виходь! - закричала я. - Чого тобі треба від мене?! Виходь! - я озирнулася, готова до всього, і, мов дитина, що блефує, граючи в піжмурки, заволала: - Я тебе бачу!

Огорнута нажаханим відлунням власного голосу, я все таки зрозуміла, нарешті, що то ляснула піднята перед тим накривка унітазу, але страх не попускав. Я вискочила надвір і не знала, в який куток забитися. Річка мене лякала, а з протилежного боку був ліс.

«Геть!.. Геть звідси!» - пульсувала панічна думка, невідомо до кого звернута - чи до того, кого я не бачила, кожним нервом відчуваючи його присутність, чи до себе самої.

Врешті решт згадала про машину. Геть!.. Сісти за кермо, розігнатися, скільки дозволить спідометр, на повну гуч ність врубати музику і ні про що не думати. Доганяй! Оце тобі і мітла, і коцюба, і трахана швабра разом!!! Оце тобі підер привид і кікімора лесбіянка! … Я відімкнула ґараж, де застоявся дух бензину, і мене знов знудило. Деяких специфічних запахів я вже просто не зносила.

Чи тут теж хтось на мене чатує?..

Я зазирнула в майстерню і, стримуючи новий напад блювоти, зігнувшись у три погибелі, майже порачкувала в куток, де було нагорнуто купу зеленої глини. Серед сухого груддя біліли шматочки крейди. Я впала на коліна, почала їх вибирати і жадібно їсти разом із глиною.

4

- Тут немає нічого дивного, - сказав отець Серафим. - Під час токсикозу люди часто їдять крейду чи білу глину.

Ми сиділи в його покоях наступного дня після того, як я зазнала невимовного жаху й токсичного нападу. Сиділи поважно й пристойно, як доброчесні отець із матушкою, і мені здавалося, що коли небудь я змогла б з ним побратися, тільки б позбутися тих напастей, що опосіли мене останнім часом. Я була б зразковою попадею, від мене він дідька лисого стрибав би у гречку і теж був би славним слугою Божим, дослужився б до архієрея, а там вище, я б його познайомила з Г. С., дивись, коли небудь став би і пат ріархом всія… тепер вони всі всія… всіяні орденами… та поки що він сидить у покоях настоятеля храму Івана Богослова - теж пристойних, треба сказати, - і втішає свого вогненного ангела, трохи грішного, трохи святого, але дуже красивого і наляканого.

- Жінки в цьому стані їдять тісто, - вів далі отець Серафим, - глину, одна тут у нас облизала всі стіни…

- Вибачте, отче, - перебила я. - В якому такому стані?

- Як - у якому? - здивувався він. - Коли жінка заходить у тяж, в якому ж іще.

- То ви гадаєте, що я таки вагітна? - здивувалась і я.

- Поки що ми говоримо лише про симптоми вагітности, - сказав майбутній патріарх України і всія Руси і поправив між ногами патерицю, себто поправив між колінами посох, який отримують священнослужителі за особливі заслуги як духовний меч для боротьби зі злом. Носять його підві шеним до плеча, і через те цей посох патериця звисає до колін. - А симптоми ще не є підставою для остаточного висновку, - трохи роздратовано сказав завтрашній архієрей.