Розділ «ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ»

Розгляд таких можливостей насуває необхідність узгляднювати у плянах визвольної боротьби дію цього роду факторів, які тепер поважніше не проявляються, але можуть виступити на арену подій з моментом розвалу большевизму, ніби як його гробоко-пателі, а в дійсності як продовжувачі його діяння в розчленованій формі. Щоб такі явища правильно розцінювати та відразу відповідно їх зустрічати, — до цього мусить бути наперед приготований увесь народ, а не тільки його організована революційна сила. В оцінці кожного такого явища треба дивитися передусім на його дійовий зміст і напрямок, а не на словні деклярації, які в тактиці пристосування і маскування будуть радше закривати, ніж виявляти справжні наміри. Треба створювати такі ситуації, щоб ново-формовані побольшевицькі сили мусіли активно воювати проти большевизму, згл. брати участь у поборюванні залишків московського імперіялізму та комунізму і при тому виявити своє справжнє обличчя. Не можна допускати до поставання і зросту таких сил і акцій, які тільки в декляраціях відмежовуються від большевизму, а на ділі намагаються зберегти його залишки — по лінії імперіялістичної структури, чи комуністичної системи, — і гуртувати елементи заавансовані в компартії та в совєтській бюрократії. Сюди належать теж націонал-комуністичні явища другого варіянту, які були б тільки галапасними шкідниками у процесі національної революції та засновками протинароднього комуністичного рецидиву. Того роду прояви і намагання треба в зародку розбивати і знешкідливлювати.

На випадок націонал-комуністичних явищ першого варіянту, які фактично звертаються фронтом проти московського большевизму, а свої комуністичні тенденції достосовують до національно-самостійницьких рамок, національно-революційний фронт мусить реалізувати своє засадниче наставлення в такий спосіб, щоб належно узгляднювати ситуацію і вимоги самої визвольної боротьби.

Український націоналізм ставиться принципово негативно до націонал-комунізму, вважаючи його суперечним з природою і добром української нації, та шкідливим для неї наслідком ворожих впливів. Метою національно-визвольної революції є усунути з України комунізм у цілому й у всіх його відмінах. Це своє наставлення виявляємо послідовно завжди і всюди, теж у зустрічі з визнавцями націонал-комуністичних концепцій. Коли маємо справу з самими починами творення націонал-комуністичних груп і акцій на українському національному ґрунті, стараємося запобігти тому, згл. паралізувати ці почини. Якщо вони таки розвива-ються і діють таким способом, що вносять розбиття у визвольні дії, чи відтягають націо-нальні сили від властивого національного фронту, тоді націоналістичний рух мусить ці намагання активно поборювати, намагаючись їх цілком усунути з українського політичного життя.

Толерантно ставимося тільки до таких націонал-комуністичних явищ, які розгортають свої дії в такому середовищі і на такому терені, де національно-визвольний рух не сягає, чи не знаходить ґрунту, а натомість вони успішно мобілізують нові сили проти московського большевизму та ведуть з ними справжню боротьбу за державну самостійність України. Під час революційно-визвольних змагань цей момент протибольшевицької боротьби має вирішальний вплив на відношення до всіх інших діючих сил, у тому теж до ідеологічних і політичних противників.

Під час такого толерантного відношення з уваги на рівнобіжну боротьбу проти одного ворога, націоналістичні сили повинні робити позитивні заходи, щоб тих людей і цілі групи, які доказують свою вартість у протибольшевицькій, національно-визвольній боротьбі, відтягнути від націонал-комунізму та повністю приєднати їх до національного фронту. З такими групами, яких не вдається в тому переконати, намагаємося встановити базу їхньої участи в самостійному національному житті. Такою базою буде їхнє підпорядкування себе волі цілого народу та респектування встановленого ним ладу і правопорядку.

Натомість з такими групами, які не думають вкластися в ці рамки, тільки змагають до того, щоб накинути нації націонал-комуністичну систему насильством і комуністичними методами здобути владу, та які під тим кутом ведуть теж свою боротьбу з московським імперіялізмом — неминуча рішуча розправа. Скоро тільки дозволятиме переможний вислід протибольшевицьких змагань, на чергу прийшла б боротьба з цими націонал-комуністич-ними силами, якщо б вони змогли закріпитися і вирости на нову комуністичну загрозу.

Щодо засобів поборювання націонал-комуністичних проявів, то на першому місці ставимо ідеологічно-світоглядові і політичні аргументи. З одного боку доказуємо фальшивість, непослідовність і суперечність комуністичних тез і засад із законами життя, а зокрема з природою і життєвим наставленням української людини й українського народу; з другого боку, протиставляємо їм засади і мету українського націоналістичного руху. Ідеологічно-політичне поборювання націонал-комунізму спрямовуємо одночасно до його носіїв і визнавців, намагаючись завернути їх з хибного шляху, і до цілого народу, зокрема до тих середовищ, де націонал-комунізм проявляється, щоб позбавити його ґрунту.

Та рушієм націонал-комуністичних явищ е не тільки і не завжди ідеологічні й політичні переконання, але теж боротьба за збереження вигідних особистих і групових позицій, як про це вже була мова. Щоб вилучити цей мотив з дії, треба скрізь вказувати на невластивість націонал-комуністичного шляху. Бо націонал-комунізм буде народом відкинений і знищений так само, як і московський большевизм, а тим самим його вперті оборонці замість рятувати, тільки припечатують свою долю. Натомість треба вказувати на інший, правильний шлях, який стоїть відкритий перед всіма, теж перед активними елементами совєтсько-комуніс-тичної системи. За вийнятком відповідальности перед національним правосуддям за особисто поповнені злочини, комуністи і вислужники комуністичного режиму мають найкращу змогу направити свої помилки і гріхи перед народом якраз під час національно-визвольної боротьби, включаючись у неї активно та доказуючи ділом, що зривають з поганим минулим. Таке ставлення не має бути порожнім пропаґандивним арґументом, але справжньою настановою, реалізованою в практиці. Йде про те, щоб для всіх відкрити поважні і переконливі шанси зв'язати свою долю з національно-визвольною боротьбою та активною участю в ній здобути собі позиції, чи виправдання на майбутнє. Але треба рахуватися з тим, що знайдуться такі комуністи, до яких не будуть промовляти жодні з цих аргументів і яких ніяк не можна навернути на правильний шлях по-доброму. В таких випадках методи і засоби поборювання шкідливих для визвольної справи прокомуністичних (теж націонал-комуністичних) сил і дій мусять бути достосовані до їхніх методів і засобів, з узглядненням цілої ситуації та ступеня їхньої загрози і шкідливости. Всякі намагання застосувати злочинні комуністичні методи — насильством і збройною силою протиставитися національно-визвольному рухові та його діям у процесі визвольної боротьби, мусять бути радикально знищувані революційним порядком.

10. РОЗВИТОК І ЧИННИКИ РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Основи і головний зміст революційної визвольної концепції були з'ясовані в 6. розділі. Там ми прийшли до висновку, що національна революція має пригожий природний ґрунт для розвитку, але головною її проблемою є створення активної революційної сили з сирого потенціялу протибольшевицько настроєних народніх мас. Отже велика частина рушійної революційної енергії йде на те, щоб мобілізувати, організувати і повести до боротьби дрімаючий в народі потенціял.

Діючі сили революції, що є підметом цілого революційного процесу, можна поділити на дві групи. Перша група — це первісні, рушійні сили революції. До другої групи належать ті сили, які є урухомлювані й організовані до революційної боротьби первісними, рушійними силами. Є три основні, первісні рушії революційного процесу: революційна ідея, революційна організація і революційна акція.

Ідеї українського націоналізму, як продукт духовости і світогляду українського народу, як вислів його життєвих прагнень та дороговказ його прямувань на історичному шляху, є одночасно різким запереченням теорії і практики большевизму, запереченням тієї дійсности, яку насильно створює і накидає українському народові московсько-большевицьке поневолення України. Цим засадничим протиставленням до большевизму та своїми внутрішніми якостями, своєю динамікою — ідеї українського націоналізму є основним, найзагальнішим, найбільше і найтриваліше діючим рушієм української національно-визвольної, протибольшевицької революції.

Революційна організація, яка ставить собі за мету здійснити постуляти революційної ідеї своєю діяльністю і боротьбою, стає основним і керівним, свідомо діючим підметом революційного процесу. Поскільки революція не є якимсь автоматичним процесом, тільки в першій мірі боротьбою проти організованої і пляново діючої ворожої сили, то й передумовою її успіху є пляновість й організованість. В національно-визвольній боротьбі мусить брати активну участь ввесь народ. Тим більше для цього потрібна міцна провідна сила, яка б унапрямлювала й організувала змагання цілого народу. В новочасних визвольних змаганнях України зфор-мувалася і виросла така провідна революційна сила — ОУН, яка ініціятивно охоплює всі основні ділянки і форми революційної боротьби. Втримання, дальше скріплення і розбудова ОУН має підставове значення для послідовного й успішного розгортання національної революції.

Революційна дія — боротьба — це третій основний рушій революційного процесу. Без неї ідеї втрачають свою живучість і революційну динамічність. Революційна організація без відповідної дії не сповняє свого призначення і завмирає. Боротьба — це вияв живучости революційної ідеї і життєздатності революційної організації. Революційна діяльність може мати різні форми і різну напругу, що міняється відповідно до обставин. Найважливішим е те, щоб революційна організація послідовно продовжувала свою діяльність як непохитне змагання за здійснення незмінних ідей, що її оживляють.

Між трьома рушійними силами визвольної революції існує нерозривний зв'язок так, що відсутність однієї з них засадничо зменшує діяння інших. Тільки при повновартному діянні всіх трьох рушіїв революційний процес послідовно розвивається всупереч усім намаганням ворога спинити його, розбити, чи розкласти.

Розвиток визвольної революції виповнюється двома головними процесами: революційною боротьбою з ворогом, з його силами і діями та мобілізуванням до революційної боротьби нових і щораз більших сил народу. Обидва ці процеси зливаються в одну дію й один одного посилює. Кожний акт і кожна акція безпосередньої боротьби з ворогом здобуває для справи революції все нові симпатії, нових визнавців і нових борців. Так само мобілізування щораз більших сил по боці революції спричинює поширення і загострення безпосередньої революційної боротьби з ворогом.

Схематичний плян розвитку визвольної революції полягає на ступневому, послідовному загострюванні та розширюванні проти-большевицької революційної боротьби, з залученням до активної участи в ній щораз ширших мас, так що вона охоплює увесь народ, цілу країну і всі ділянки життя, досягає найвищої напруги і переходить у загальне, всенародне збройне повстання. Але в практиці революція не розвивається по прямій лінії за таким схематичним пляном, який розрахований на сприятливий уклад усіх важливіших факторів, що мають вплив на її розвиток. Реальний розвиток революції йде звичайно хвилястою лінією, зі спадами, повільними і бистрішими піднесеннями, як всякі інші складні процеси. Вирішне значення мають, одначе, не ці змінні хвилювання в розвитковій лінії, тільки найвищі точки, що їх досягає революція в окремих етапах свого розвитку, які повинні виявляти щораз більші досягнення в сенсі схематичного пляну.

Беручи до уваги реальні умови розвитку протибольшевицької, національно-визвольної революції, розрізняємо в ньому дві головні фази. Перша фаза затяжної або перманентної революції, яка охоплює всі її етапи-періоди в ситуації несприятливій для загально збройного повстання. Другу вирішну фазу визвольної революції творить всенародній збройний зрив — повстання. Збройна повстанча боротьба, яку веде ввесь народ у найширших розмірах для остаточного знищення всіх московсько-большевицьких експозитур та всіх форм большевицького поневолення в Україні, має бути завершенням цілого дотогочасного революційного змагання. Загальний повстанчий зрив вимагає максимального зосередження і напруги всіх самостійницьких сил народу та звичайно потягне великі жертви. На такі великі зусилля народ не може здобутися кількакратно на протязі короткого часу. З уваги на це перехід до загального збройного повстання повинен бути вислідом визріння революції, зокрема щодо готовости цілого народу, при корисному укладі інших факторів, які мають вплив на розвиток визвольних змагань і зумовлюють їх успішність.

Про фактори, що мають вплив на розвиток революційного процесу, на чергування різних його етапів, була вже попередньо принагідна мова. Розглядаючи їх в такому укладі, що починаємо від дальших і переходимо до ближчих для революційної дії, можна поділити їх на три головні групи. До першої групи належать усі ці фактори, які складаються на загальну міжнародню ситуацію, в дальшому і ближчому засязі. Другу групу становлять ті чинники, які формують внутрішнє становище в СССР і в цілому підбольшевицькому таборі. До третьої групи зараховуємо все те, що складається на силу й активність революційного фронту, на стан революційної боротьби в якомусь періоді.

Розглядаючи кожночасну міжнародню ситуацію під кутом інтересів визвольної боротьби, маємо на увазі два головні моменти. Поперше, наскільки взаємовідношення між СССР й іншими державами зв'язують большевикам руки, примушують їх концентрувати свої сили в розграх з іншими державами, приховувати свої нелюдські методи перед світовою опінією й у зв'язку з цим стримувати свою нищівну безоглядність у поборюванні народніх змагань за волю. Другим головним питанням є те, чи і наскільки наша протибольшевицька визвольна боротьба може знайти допомогу і підтримку чужих держав.