Розділ «ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ»

Зустрічалися і браталися тут у гирлах не тільки прості козаки, а навіть запорозька старшина обох боків, а щоб виправдатись перед російським та турецьким начальством, вони пояснювали це тим, буцімби умовляли запорожців ворожої сторони переходити на їхній бік. Так військовий осавул Задунайського Коша Стадник перемовлявся на чатах з старшиною чорноморців Реуцем. Коли ж хто-небудь із чорноморців не вертався од запорожців задунайців, то осавули казали Головатому, ніби турецькі запорожці захопили його у бранці.

На початку зими Головатий, за наказом генерала де Рібаса, наблизивсь до Ізмаїла і громив його з гармат, а коли проти Ізмаїла на острові біля Верхніх Чаталів були побудовані російські батареї, то чорноморці напали біля города на турецькі судна: громили їх з гармат, топили і палили. При тому полковий старшина Черниш з своїм байдаком спалив три турецькі судна.

Знищивши турецький флот нижче города. Головатий переплив повз город до другої частини турецьких кораблів, що стояла вище Ізмаїла, і понищив ще й ті. До тих славних подій Головатий додав ще те, що висадив десант і добув фортецю Табія. Зрадівши такій перемозі над турками, він дуже запалився і з своєю невеликою силою пішов штурмувати велику турецьку батарею. У запалі чорноморці таки й добули її, та ні де Рібас з флотом, ні російське військо з поля не подали їм помочі, і турки, виславши з города чимале військо, одбили свою батарею назад з чималими втратами для чорноморців.

Грудня 12 удосвіта почався штурм Ізмаїла. На долю чорноморців припала головна участь у штурмі кріпості з боку Дунаю. Запорожці, не звертаючи уваги на ворожу пальбу, кинулися з байдаків на берег, рубали сокирами засіки і дерлися на турецькі батареї. Чимало їх при тому загинуло, та проте вони піднесли славу козацьку.

Коли чорноморці вже вдерлися у місто, на один з їхніх полків кинувся з яничарами хан Каплан-Гірей і так їх утиснув, що багато козацьких голів покотилося по вулицях Ізмаїла. Вже й дві гармати одняли, було, у чорноморців яничари, та тут на поміч чорноморцям наспіли російські гренадери і разом з козаками повистинали й перекололи всіх яничарів так, що і сам Каплан-Гірей загинув тут разом з п'ятьма своїми синами.

З народної поезії до наших часів дійшли про цю подію лише уривки одної, мабуть, довгої пісні:

Від Килії до Ізмаїлова покопані танці,

Ой, вирубали турки Новодинців у середу вранці.

А чорноморці, храбрі запорожці, через Дунай переїздили,

Вони ж тую проклятую змаїлівську орду з батареї збили.

Ой, дали ж, дали змаїлівські турки Надольському баші знати,

Що не мусиш, Анадольський баше, проти чорноморців стояти.

Ой, став же Змаїловський баша білий флаг викидати,

Ой, тоді стали славні запорожці запаси й ружжя відбирати.

Ой, брали ружжя, брали коні й сукна дорогії…

Котрих порубали, у острові поховали,

А котрі поранені – у Килію одправляли.

Під час штурму Ізмаїла чорноморці захопили 26 турецьких прапорів і багато здобичі. Проте втрати козаків були чималі: вбито й поранено було 24 військових та полкових старшин та 388 козаків.

За лицарські вчинки чорноморців Чепіга дістав Георгія III класу, а Головатий – хреста Володимирського.

Перебувши перші місяці року 1791 почасти на своїх землях, почасти біля Ізмаїла, чорноморці у березні вже знову зібрались на Дунаї. Там знову почалися зустрічі та братерські зносини запорожців обох ворожих сторін. Наприклад, 5 травня запорожці-задунайці, наблизившись до Тульчі, закликали до себе на бенкет чорноморців з полку Давида Білого. Білий дозволив хорунжим Сербину та Харченку поїхати з товаришами до запорожців. Інші козаки Білого позаздрили тому, і дехто з них, посідавши у другий байдак, теж поїхали з осавулом Яновським гостювати під Тульчу. Запорозький осавул Іван Сутика з товаришами братерськи приймав чорноморців і так частував їх, що ті через якийсь час, де бенкетували, там і полягали. Білий мусив послати за своїми козаками полкового старшину Лисицю, і вже тому, хоч і над велику силу, вдалося привезти своїх гультяїв, та й то не всіх, бо частина не схотіла вертатися і лишилася з задунайцями. Коли Чепіга довідався про цей випадок, то одняв у Білого пернач.