Розділ «ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ»

До осені військо Чoноморське ще збільшилося, бо Потьомкін посилав визволяти козаків од поміщиків вже не козацьку старшину, а особливих чиновників-засідателів. До серпня зібралося під руку Головатого вершників 2000 і піших 5000.

Разом з тим Потьомкін робив заходи й до того, щоб побільшити Чорноморське військо ще й за кошт задунайських запорожців, і першого вересня послав із старшиною Чорноморського війська Черновим до них листа, у котрому ще раз умовляв запорожців передатись на руську сторону, погрожуючи, що як не покаються й на цей раз, то звелить розправлятись з ними, як із злодіями й ворогами хреста. Тільки й цей раз його заходи не мали наслідків. Задунайці мали певні відомості через чорноморців, що повтікали до них, як про важкі роботи, до котрих примушували запорожців російські генерали, так і про брак у чорноморців харчів, і про невиплату жалування. У Туреччині вони не знали такого лиха, про яке чули од чорноморців, і через те не мали охоти зраджувати султанові, которий досить правдиво піклувався про них.

В серпні чорноморцям було наказано з частиною їхньої сили, а саме: з трьома комонними полками та трьома пішими, всього на 3000 козаків, добути Хаджибей. Перед тому військові вів полковий осавул Кіндрат Табанець, який зовсім несподівано для ворогів наблизився до Кривої Балки, що за 7 верст од Хаджибея. З 11 на 12 вересня туди ж прибув генерал де Рібас з російським військом і серед ночі вирядив два полки чорноморців та один батальйон російської піхоти на штурм кріпості. Той штурм якнайкраще вдався, причому, хоч турки й оборонялись, але чорноморці не мали майже ніяких втрат.

Після Хаджибея чорноморці брали діяльну участь у добуванні Акермана, Паланки і в підїзді до Килії.

Захопивши берег Чорного моря, Потьомкін направив все своє військо на Бендери. Першого листопада чорноморці, кількістю 2298 козаків, були вже під Бендерами разом з Чепігою, що вже одужав од рани; Головатий же, випливши з моря Дністром на пятдесяти байдаках, наблизився теж до кріпості. Чорноморці були тут дуже корисні, і під час штурмів турки одбивалися доти, поки Головатий не вїхав з байдаками Дністром у самий город, колишню Тягиню, котру запорожці не один раз добували ще за два з половиною віки до того часу; а як тільки чорноморці почали палити на город з байдаків, турецький паша зразу ж здав кріпость.

За участь у війні 1789 року кошовий отаман Чепіга отримав армійський чин бригадира. Головатий – полковника. Проте у внутрішнім житті війська справа стояла погано. Хоч Потьомкін і щиро піклувався про чорноморців, та підручні йому генерали не слухали його наказів: жалування козацькому війську задержувалося, сукна на одіж не давалось, харчів теж не можна було допроситися, найбільше ж дошкуляли запорожцям всякі важкі роботи.

За наказом адмірала Войнова, запорожці змушені були витягати з дна лиману з потоплених суден гармати, ядра й інші важкі речі. В липні, за наказом самого Потьомкіна, кошовий вислав 500 чорноморських козаків у Херсон, щоб гнати відтіля плоти до устя річки Інгулу; Головатому ж Потьомкін наказав піднімати з козаками потоплені турецькі кораблі.

Чорноморці, хоч і робили ті роботи, але були дуже ображені з того, що їх повертають на робітників. У Херсоні козаки навіть зовсім покинули роботу, почали розходитись, так що з 500 їх ледве вдержалось на роботі 300. З Коша вислали у Херсон новий полк козаків, але й той почав розбігатися. Всякий з російських генералів вимагав прислати йому на роботу козаків, неначе невольників, а ніхто не клопотався про те, щоб їх одягти, обути й нагодувати. Над осінь козаки не витримали голоду і почали розбігатись та шукати собі заробітків. На той саме час російське військове начальство хотіло порушити запорозький устрій тим, що загадало обрати сотників. Проти цього рішуче повстали всі курінні отамани і сказали, що як у війську будуть обрані сотники, то вони всі зречуться своєї служби. Головатий хотів, було, покарати двох курінних отаманів за непокору киями, та козаки підняли справжній бунт, так що довелося ту новину одкласти надалі.

Після того піші козаки вирядили депутацію до Чепіги з скаргою на Головатого, що він не дбає про козаків, а вони босі, голі й цілий рік не дістають платні. Разом вони погрожували, що як ще якийсь час не дістануть платні, то подадуться на Дунай.

Чепіга не мав сили нічого зробити, і незадоволені з нього козаки, зібравши раду, постановили скинути Чепігу з кошевства, та тільки через військовий стан не наважилися того зробити без згоди Потьомкіна і подали йому листа, скаржачись на Чепігу, що той через старість та добуту рану не може до ладу керувати військом. Проте Потьомкін не звернув на прохання козаків ніякої уваги, і Чепіга лишився кошовим і надалі.

Треба гадати, що частина чорноморців таки перейшла за Дунай, проте друга частина, з дозволу Потьомкіна, почала виводити на нові завойовані землі між Бугом та Дністром свої сімї і осідати хатами. На зиму чорноморцям було загадано держати кордони по Дністру, і Чепіга заклав військовий Кіш у селі Слободзеї над Дністром, на 20 верст нижче Бендер.

Скоро після нового року цариця Катерина звеліла Потьомкіну зватися «Великим Гетьманом козацьких військ Катеринославських та Чорноморських». Це дуже приємно було Потьомкіну і корисно козакам, бо вимагало од князя піклування на користь Війська Чорноморського.

Запорожжя між Бугом і Дністром

Першим ділом «великого гетьмана» було затвердження Чепіги й Головатого на уряді. Разом з тим він наказав вислати до нього за почесних чатівників 500 найжвавіших чорноморців і нарешті 1 березня сповістив кошового, що, піклуючись про Військо Вірних Козаків Чорноморських, він клопочеться у цариці, щоб дати сьому війську під оселі землю поміж Бугом, Дністром та Чорним морем, а до того ще землю біля Кінбурна з озерами, які ще не наділені панам. Разом він обіцяв ще дати військові лісу на будівлі.

Треба гадати, що цариця затвердила пропозицію Потьомкіна, бо 19 квітня він прислав на Кіш ордер про те, що вищезазначені землі справді віддаються війську Чорноморському з додачею ще Єнікальської округи з Таманню. Далі 14 липня він наказав генералу Кутузову оголосити всім, хто живе між річками Бугом та Дністром, що вони віддаються під владу Чорноморського війська.

Велика радість охопила всіх бувших запорожців, коли у присутності депутатів од війська почали одмежовувати Чорноморському війську землю. Межа пішла од Чорного моря угору Дністром до Бендер, а од того города через верхів'я річок Кучурган та Куяльник на Тилигул, а від нього на верхів'я Березані та, повернувши тією річкою трохи униз, прямувала до Бугу, а впершись у нього проти Богоявленська, йшла лиманом, поки, обминувши Очаків, виходила до моря.

Прийнявши одмежовані землі, Чепіга наказав всім полковникам пильнувати, щоб ніхто не рубав на військовій землі садів та лісу, та переписати всі рибальські заводи й брати з них на військо мито.

Цілі сотні родин бувших запорожців прибували тепер у Слободзею і направлялись Чепігою по паланках на місця, призначені Кошем під оселі, так що новий край, незважаючи на війну, хутко почав залюднятись. Паланок було уряджено три: Подністрянська, Березанська та Кінбурнська. У Слободзеї зараз же почали будувати церкву та військову паланку – будинок для кошового отамана й канцелярії.

Таким чином російським запорожцям року 1790 були віддані ті самі землі, котрі року 1776 були віддані султаном турецьким запорожцям. Рік 1790 дуже сприяв козакам до того, щоб перевезти свої родини на нові землі, бо війна поновилася тільки вже під саму осінь. Оселялися запорожці здебільшого у хатах тих молдаван, котрі повтікали за Дністр, хоч немало було й таких, що будували власні хати українського вигляду. Коли ж восени пішли походом на Дунай, то біля упорядкування осель зосталися батьки та жінки козаків.

В жовтні чорноморські козаки билися під Килією, а байдаки їхні плавали по гирлах Дунаю і допомагали російському флоту побити у гирлах флот турецький і добути Тульчу й Ісакчу. Плаваючи по гирлах Дунаю, чорноморці щодня зустрічалися з задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли таку саму передову службу, як чорноморці з російського. Проте кривавих сутичок між ними майже ніколи не траплялось. І ті й інші запорожці обмежувались тим, що передавали до своїх старших звістки про заходи ворогів. Байдаків у задунайців було далеко менше, ніж у чорноморців, і це в очах турків давало їм право одходити перед своїми братами без бою.