Розділ «ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ (РОКИ 1776-1828). ШУКАННЯ СТРАЧЕНОЇ ВОЛІ»

Гей, та понад лиманами.

Ой, уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали:

Ой, облягли їх, облягли москалi

Та всьома сторонами.

Ой, кругом церкви, церкви січової

Ой, караули стояли,

Ой, священику, отцю Владимиру,

Та служити не дали.

Ой, летить бомба з московського поля

Та посеред Січі впала;

Ой, хоч пропали славні запорожці,

Так не пропала їх слава!

Всі окремі ватаги запорожців, певно за умовою, складеною ще на Січі, прямували на Дністровський лиман до турецького города Білгорода (Акермана). Білгородський паша зустрів запорожців сприятливо, допоміг харчами і дозволив стати біля лиману Кошем. Запорожці ж, як тільки трохи упорядкувались і поділились по куренях, не гаючись, за поміччю того ж паші послали до султана депутацію просити, щоб він прийняв їх під свою протекцію і дав землі під Січ і на інші потреби Війська. Хто був старшим представником Війська Запорозького у тій депутації і на яких умовах султан прийняв запорожців під свою руку, буде відомо, мабуть, тільки тоді, коли вийдуть на світ Божий ті документи, що їх року 1827 останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий доручив цареві Миколі І.

Хто був кошовим отаманом на Коші біля Акермана, теж невідомо, але є відомість, що вже там Військо Запорозьке поновило свою січову організацію, бо депутація до султана була складена з 40 козаків, а саме: 38 представників од куренів та ще військовий писар і кошовий отаман.

З січової старшини, що разом з Ляхом та Бахметом вийшла на Туреччину, відомі тільки ті, що року 1806, вже дідами, повернулися на Україну, а саме: Іван Губа, Хома Бучинський, Василь Чорнявський, Роман Циганка, Печений, Ломака, Сокіл, Боровик і Чернюга та ще Самійло Калниболоцький, що уславився кривавою розправою за Дунаєм з некрасівцями.

Про те, чого досягла депутація, послана до султана, можна тільки догадуватись з дальших подій. Запорожцям султан забезпечив їх військовий устрій, віру, одежу й волю і дав під Січ острів Св. Юрія з гирлами Дунаю – Сулинським та Катирлезьким (Георгіївським), і степ на південній притоці Дунаю, Дунайці, біля лиману Разіна. Опріч того, запорожцям дозволено було вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові надані були права двобунчужного паші, а Військові Запорозькому, або, як його прозвали турки, Війську Буткальських козаків, були надані військові клейноди: булава, бунчук з двома хвостами, печать та корогва, на котрій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого – на чорному полі срібний місяць. Та корогва була посвячена Цареградським патріархом. Кошовому отаманові султан окремо подарував короткого ятагана у золотих піхвах, цяцькованих самоцвітами, котрий мусив переходити од кошового до кошового, і таким чином теж увійшов у склад військових клейнодів під назвою «Топуз».

З свого боку запорозькі депутати присягнули султанові – вірно йому служити на морі й суходолі проти його ворогів і слухатись Сілістрійського пашу. На початок запорожцям було доручено держати кордони по російській межі – понад річкою Бугом.

Треба гадати, що поки відбулися всі церемонії й умови про перехід Січі за Дунай, минув немалий час, і запорожці, скориставшись дозволом султана, розійшлися з-під Акермана ватагами понад своєю одвічною річкою Бугом, з тією тільки різницею, що до 1775 року вони рибалили й полювали з східного її берега, тепер же почали рибалити з західного. Опріч того, вони осіли своїми паланками біля Хаджибейського та Тилигульського лиманів, а частина товариства, що виходила з Запорожжя пізніше на дрібних човнах, не наважуючись пускатися на них у море, осідала на острові Березані, недалеко Очакова та на пересипу Хаджибейського лиману, де тепер передмістя города Одеси – Пересип.

Увесь край, що року 1775 посіли запорожці, був дуже спустошений під час останньої війни, а татари з нього або повтікали за Дунай, або передалися на російську сторону і були загнані у Ногайські та Кубанські степи. Через те запорожцям було тепер тут велике привілля. Чутка про те привілля хутко досягла Запорожжя й України, бо запорожці, рибалячи по Бугові, мали щоденні зносини із своїми товаришами, котрі лишилися на російській стороні, і от за Буг посунули втікачі вже невеликими купками й поодинці, як із Запорожжя, так і з України, рятуючись од панщини. Декому щастило рятуватись сюди навіть з жінками і дітьми, і вони осідали тут на вільних землях, будуючи собі землянки й хати.