Розділ «VIII»

– Як будуть грошi,– говорив Люлька, – так тодi скорiше щось надумаємо.

Проте до Микитина їздити було далеко, а ближче не було де рибу продавати. Але козаки зумiли зарадити справi. Щоб переховати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великi кошелi i, втопивши їх у рiчку, щодня впускали туди свою здобич.

З харчiв козакам потрiбний був самий хлiб та ще сiль, риби та дичини вони мали стiльки, скiльки душа бажала.

Через тиждень Рогоза поїхав до своєї хати по хлiб. Виїхав вiн у полудень, щоб до захiд сонця виплутатись з протокiв та озер; на лиман же виїхав аж увечерi, коли вже почало смеркати.

Непомiтною комашкою човен козака пересунувся через широку просторiнь лиману i наблизився до невеликого острова, що був недалеко вже од рiдних осель. Рогоза привернув до сього острова, бо бачив, що по хатах ще де-не-де свiтилося i люди не спали. Треба було перечекати i вiн сiв на березi пiд вербою.

Тут козака обступили згадки про недавнє минуле, бо се був той самий острiв, що з нього два роки до того вiн вперше почув голос своєї Галi. Як воно недавно було те щастя i куди воно тепер подiлося?..

Козак нетерпляче дожидав, поки по всiх хатах погасне свiтло i коли, нарештi, дiждав того, то сiв знову у човен i поплив до свого садочка.

У вулику на пасiцi вiн знайшов i хлiб, i пшоно, й сiль, але всього того йому було не досить: тепер, коли молодий козак був всього за декiлька крокiв од своєї дружини, вiн не мав сили пiти звiдсiля i знову стати диким лiсовим звiром, не пригорнувши її до свого серця i не упившись радощами кохання.

Здержуючи своє серце, що колотилося в грудях, мов пташка у сiльцi, Демко пiшов до хати, тiльки не так пiшов, як ходять люди, а поплазував на черевi, ховаючись помiж травою, мов ящур або полоз.

Доплазувавши до невеличкого вiконця, що дивилося з хати у садок, козак ледве чутно пошкрябав по склу i того непомiтного шкрябання було вже досить, щоб Галя його почула.

Вже не одну нiч Галя спала, мов та пташка на гiлочцi, що все чує... Не один раз вона навiть виходила у пасiку подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приїздив її милий?.. I от тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своїм серцем, хто прибув. Зiскочивши з лiжка, вона схвильована, не зразу навiть знайшла дверi, щоб вiдчинити, але врештi таки знайшла... Ще мить i два наболiлi серця стукотiли одно коло одного... От Галине лiжко, а от бiля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате вiн чує його легкi подихи, доторкається до його тепленького тiла i обережно цiлує його. Не бачить Демко i любих очей своєї дружини, але замiсть того вiн почуває її всiєю своєю iстотою i мiцно стискує її в своїх обiймах...

Коротка лiтня нiч i небагато часу дала вона для втiхи... Незчулися закоханi, як проспiвали вже другi пiвнi i прийшов час, щоб Демковi вiд’їздити.

– Демко, любий, лишися тут!.. – прошепотiла Галя, не рознiмаючи своїх рук, що обновилися круг шиї чоловiка, – скорися!

– Як скоритись? Себто стати крiпаком? То се, Галю, ти ножа встромила менi в серце.

Руки молодої жiнки безсило рознялися, а з грудей вибилося тяжке зiтхання. Вона не мала сили сказати чоловiковi, що прикажчик все дужче чiпляється до неї, а за те, що вона не хоче з ним любитися, мордує її найтяжчою роботою. Вона не наважилася сказати й того, що боїться, аби вiн силою не примусив її стеряти свою честь.

– Ну, так iди... – сказала вона. – Не гайся!.. Демко перехрестив колиску сина, хапаючись, ще раз поцiлував дружину i зник за дверима, ховаючись у темрявi ночi.