Розділ «VIII»

Здибавшись уночi з Iваном, Демко похапцем розповiв йому про свою пригоду i замiри. Козаки рiшили взяти бiльшого човна, бо їздити через увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, i позносивши в човен зброю, деякi рибальськi знаряддя й харчi, рушили в лиман.

Поки їхали лиманом, Iван розказав, що знайшов у плавнi собi товариша Якова Люльку.

– Чудесний вiн козарлюга, – розказував Iван, – бурлакою жив собi бiля Ненаситця на Днiпрi. Але кiлька мiсяцiв до сього й там знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Вiн загарбав у козакiв усю худобу й майно, а самих повернув у крiпакiв. Люльцi, як от i тобi, хотiли за непокiрливiсть одрiзати оселедця, та тiльки у нього в халявi був нiж, так тим ножем вiн прикажчика вбив на смерть, а трьох з челядi покалiчив та, добiгши до Днiпра, вскочив у човна i подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собi у плавнi добрий курiнь. Рибачимо собi, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч би й довiку так жити, то байдуже.

Поки почало благословлятися на свiт, козаки переїхали лиман i протяглися трохи вгору Пiдпiльною, а далi Балан повернув човна у вузеньку протоку. Та протока була дуже вихиляста, i човен довго крутився по нiй. Вiн то виїздив у озера, то знову поринав мiж очеретами, ховаючись там не тiльки од людського ока, а навiть од свiту сонця. Скрiзь навкруги човна були такi нетрi, що, мабуть, як i свiт стоїть, по них не бувала нога людини.

Потроху плавня почала прокидатися. За всiх ранiше обiзвалися соловейки, слiдом зацвiрiнькало iнше дрiбне спiвоче птаство, далi заскрекотiла червоно-синя ракша, в врештi вже пiшов такий гомiн вiд пташиної розмови та спiвiв, що козаки не чули навiть свого власного голосу.

Сонечко десь уже зiйшло, але його промiнь грав тiльки на вершках дубiв та високих яворiв, до човна ж, через гущавину плавнi вiн не досягав.

По озерах, що по них проїздили козаки, була така сила водяної птицi, що за нею майже не знати було води. Тут клекотiли своїми червоними дзьобами бiлi лебедi, гулко ляскали крилами по водi незграбнi баби, полоскалися помiж осокою, витягаючи з мулу собi їжу, дикi гуси; дикi ж качки, коли знiмалися з води вгору, то своїми зграями заступали свiт сонця.

– Ще б пак, тут не прожити козаковi! – весело звернувся Iван до Демка.

– А як надiйде зима?

– Та воно б байдуже й зимою, зробили б землянку з пiчкою, а от тiльки горе: хлiба нiде добувати. Певно, що на зиму доведеться таки мандрувати на Дунай.

Очi обох козакiв свiтилися веселим вогнем. Вони радiли з краси запорозького Великого Лугу. Навiть Рогоза почував себе тут щасливим i тiльки думи про тяжке становище Галi темними смугами краяли те свiтле й радiсне почування.

Вже сонце було височенько, коли Балан привернув нарештi човна до берега i, вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було помiтити нi з якого боку.

– Приїхали! – сказав вiн, забираючи на плечi весла.

Рогоза забрав з човна свою зброю i вони, поринаючи з головою у високiй травi, пiшли од берега у пущу плавнi. Йти довелося недалеко, i за кiлькома кущами бузини виявився курiнь, добре вкритий очеретом ще й з запоною, сплетеною з осоки на дверях.

– Пугу, пугу! – гукнув Iван по-запорозькому звичаю, ще здалеку.

Зачувши пугукання, назустрiч козакам з курiня вийшов Якiв Люлька. Се був лiтнiй козак з сивиною у вусах, невисокий на зрiст, але кремезної постатi з могутнiми плечима й високими грудьми.

– Поїхав сам, а повернувся удвох? – сказав вiн до Iвана, привiтно поглядаючи тим часом на Демка. Рогоза зняв шапку.

– Приймiть, дядьку, до гурту.

– Що бiльше, то веселiше! – одповiв Люлька i, одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня.

Iван розказав товаришу про пригоди Рогози, i вони зразу ж почали радитись про те, як зрятувати Галю з дитиною, але нi до якого певного краю у своїх мiркуваннях не дiйшли. Забрати її уночi i привезти у плавню було нетрудно, але що було б далi? Наближалася осiнь – куди подiтись тодi з немовлятком? Податись на Україну? Але ж i там скрiзь було крiпацтво... Пiсля скасування Запорожжя вже нiде неможливо було вiльно прожити. Тiльки одно надумали козаки: ловити якнайбiльше риби та продавати її, щоб придбати грошей.