Розділ «V»

– Ну, сього вже не дiждете! – скрикнув вiн.

– А ти ж гадав як? Князю подарованi всi сi землi од царицi, а як ви сидите на сiй землi, то зрозумiло, що й ви князiвськi разом з землею.

Стуманiв свiт в очах старого козака i, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволiкся вiн до своєї пасiки i впав пiд куренем на солому.

Болючi думки, мов убитi у мозок цвяхи, пекли голову старого.

– Так ось до чого воно йшло скасування Запорожжя... Щоб нашi землi та степи, кривавицею дiдiв та прадiдiв политi, пороздавати вельможам... Невже ж воно справдi так i буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вiльних людей, повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привiв менi старому дiждати такої недолi? Чому не прибрав мене ранiше?

Всю нiч гнiтили такi думки козака i всю нiч не заплющував вiн очей, благаючи Бога, щоб вiн або одвернув геть сю чорну хмару тяжкої недолi, що нагнiтила їх, або прийняв його до себе.

Не спали сю нiч i дiти старого. Вони до свiту просидiли бiля батька пiд куренем, щоб не тiльки не бачити того, що робилося в хатi, а навiть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєї волi принесли їм недолю i стали їм ворогами.