Розділ «V»

Тим часом чорнi обриси простяглися по горi довгою стьожкою, пiдсунулися ближче й побiльшали, а через який час стало вже видно, що то були вози запряженi кiньми i навантаженi всяким збiжжям. Визначилися вже обабiч возiв i люди, й дiти.

– Щось чужостороннє... – сказав старий Балан,– бо кiньми, а не волами їдуть.

Серце старого запорожця передчувало недобре i сповилося нудьгою, бо скiльки жив вiн на свiтi, то не бачив тут чужостороннiх людей.

Валка возiв i людей прямувала до запорозьких зимовникiв, а попереду всiх їхав верхи у панськiй одежi якийсь чужинець.

Коли вози вже зовсiм зблизилися з хатами, вершник спинив їх, подiлив на три валки i, направивши двi до зимовникiв Лантуха й Луб’яного, сам з третьою в’їхав прямо в двiр до Балана i почав тут порядкувати неначе у своїй господi, гукаючи до своїх людей по-росiйському:

– Становiть вози в два ряди! Повертайте голоблями до тину! Коней женiть на пашу!

– Гей ти, старий! – гукнув вiн далi до Балана.– Чого баньки вип’яв? Ходи сюди!

Почувши росiйську мову i побачивши одежу, що про таку тiльки чули вiд людей, а саме: бiлi повстянi шапки на головах та онучi й личаки замiсть чобiт на ногах, нашi козаки пiшли до возiв здивованi i обуренi на те, що якийсь пiдпанок хозяйнує в їх дворi, не спитавшись господарiв.

Всi тi московськi люди, що заїхали у двiр до Балана, були крiпаками того князя, що для нього, як вчора бачили козаки, будувався бiля Сiчi палац з надгробкiв, хрестiв та капличок запорозького кладовища; пiдпанок же, що їхав верхи попереду валки, був князiвський прикажчик.

Коли князь розглядав у Петербурзi карту подарованих йому земель, вiн уподобав те мiсце над лиманом, де стояли запорозькi зимовники, хоч їх на тiй картi й не було зазначено, i рiшив переселити до лиману п’ятдесят родин крiпакiв зi своїх маєткiв, що держав у Калузькiй губернiї. Ся його вигадка i впала тепер на голову запорозьких сиднiв.

– Скiльки у тебе єсть печеного хлiба? – звернувся прикажчик до Балана.

– А що, у вас не вистачило хлiба? – спитав той, маючи думку подiлитись по щиростi. – Здається, хлiбiв три єсть!

– Так от що, старий, нехай ота молодиця, що стоїть бiля хати, – показав вiн на Галю, – за сю нiч напече хлiба пудiв з десять!

– Що ви, Бог з вами! – здивувався Балан. – Де ж їй управитись на стiльки хлiба!.. А ви завтра рано вiд нас поїдете? – додав вiн з неспокоєм у голосi.

Галя, що здалеку прислухалася до розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала одповiдi на останнє питання.

– Куди ще їхать? Ми саме туди й потрапили, куди було треба! – одповiв прикажчик i почав знову гукати до своїх людей:

– Випрягай! Випрягай, не гайся!

– Та чого ж ви сюди приїхали? – перебив його зовсiм уже збентежений Дмитро.

– Хати будемо будувати, дiду! – весело одповiв прикажчик, радiючи, мабуть, що добувся до мiсця. – Село тут буде, та ще й чимале!

У всiх з тiєї одповiдi похололо на серцi. Галя й Демко почали розумiти, що на них впало лихо, старому ж козаковi трохи не забило дух i вiн ледве прохрипiв: