Розділ «II»

– Через те, дитино моя, що сi мiсця жили ще задовго до наших часiв. Люди помирають, а земля все живе. На тому островi була, бач, церква ще скоро пiсля народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає: може, прямо в землянцi, а може, що й у печерi помiж скелями, а тiльки нашi дiди гомонiли, що чули од своїх батькiв, нiби святий апостол Андрiй, як їхав Днiпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий час на Монастирському островi i хрест на ньому великий поставив. Пiсля нього на островi й з’явився монастир i ченцi. I не малий час вони тут пробували – аж поки набiгла сюди бусурманська погань... Тодi ченцi, рятуючись од нехристiв, перейшли в лiси за Самар, та й збудували там новий монастир.

– А сi могили чому Близнюками звуться?

– А се теж не за наших часiв так їх прозвали. Тут в дуже давнi часи, ще як не тiльки що запорожцiв тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у Кодацi якийсь цар, а у царя була улюблена жiнка. От одна чарiвниця й позаздрила тiй жiнцi та й набрехала царевi, неначе його дружина та йому невiрна, а на доказ, бач, пророкувала, нiби жiнка царя завагiтнiє та й народить близнюкiв... А коли воно справдi так i сталося, так цар той жiнку скарав на смерть, а двох близнюкiв звелiв на отсiй горi живцем закопати та й насипати над їх домовинами отсi височеннi могили. От через те i могили люди Близнюками звуть.

Кiлька хвилин старий козак мовчки переводив свої очi з одного краю обрiю до другого, далi ж знову звернувся до Галi.

– Тут, серце, всяка могила на степу, всякий островець на Днiпрi i навiть всяка скеля на березi говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з захiдного боку Днiпра високий острiв бiля Огрiнi – Кiнським вiн зветься, так на ньому наш кошовий Сiрко вигубив цiлу татарську орду, а кiлька десяткiв тисяч невольникiв, що орда гнала з України, визволив на волю... А ото з правого боку на крутому, високому розi Кодак: так там то вже кровi нашої козацької пролилося!.. I до Хмельниччини було i пiсля Хмельниччини... Там i зараз запорозька паланка стоїть...

– Кажiть, тату, краще: була паланка! – похмуро сказав Рогоза.

Сей натяк на скасування Запорозької Сiчi з усiма її паланками дуже зворушив старого сiчовика.

– Боже мiй, Боже мiй! – сказав вiн, ковтаючи сльози. Що ж тепер з тобою буде, мiй вiльний, укоханий краю? Чи на те ж нашi батьки обороняли тебе од бусурманiв, не шкодуючи свого життя, щоб дiстався ти чужим людям на поталу?

Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з могили до свого возу, щоб їхати далi, а слiдом йшли й Галя з Демком.