Розділ «II»

– А що вам, добрi люди? – спитав Балан, вставши. Прокинулися од розмови й Галя з Демком i стурбованi повскакували.

Драгуни тим часом позлазили з коней i доступилися до воза.

– Тягни лиш сюди, старий...– сказав один з них, засунувши руку в сiно.– Тягни все, що люди жують зубами... Та витягай заразом i горiлку!

– Що ж ви за люди? – спитав старий козак.

– Ми царськi люди, а через те ти давай нам все, не криючись, як самому царевi!

– Якщо ви, добрi люди, голоднi,– сказав Балан,– так ми вас нагодуємо. Сiдайте на рядно, а дочка подасть вам попоїсти.

– Та ми й самi знайдемо, чого нам треба! – одповiли драгуни i полiзли нишпорити попiд сiном, витягаючи все, що наховала там Галя.

Козаки обурилися. Проте вони були без зброї, бо у Рогози було одiбрано зброю ще тодi, як вiн виходив i Сiчi, Балан же не брав своєї шаблi, побоюючись, щоб у Самарi не одiбрали її москалi.

– Хто ж так робить? – скрикнув старий козак. – Се ж грабунок! Коли б при менi була шабля, я б повчив вас, як поводитись з козаками.

– Мовчи, поки цiлий, Мазепа! – почали гримати драгуни i повитягавши з возу всi харчi, загорнули їх у рядно щоб покласти на коня.

– Та що ж це ви, харцизи? – скрикнув Рогоза.– Ото такi ви царськi люди? Грабуєте подорожнiх людей серед шляху гiрше за гайдамакiв!

Вiн хотiв одiбрати харчi з рядном назад та драгуни вихопили шаблi з пiхов i погрожували всiх порубати. Побоюючись, щоб не сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад.

– Нехай беруть! – сказав старий козак.– Нехай їдять на свою загибель. Я скажу їм услiд таке слово, що та їжа їм каменем у черевi стане й отрутою по жилах пiде. На що вже гайдамаки – та й тi нiколи не лишали чоловiка в дорозi без харчiв – вiзьмуть було, скiльки їм треба, щоб наїстись, а останнє лишать подорожньому; отсi ж москалi неначе й не люди!.. Ну дарма!.. Побачимо, хто скорiше помре: чи ми без хлiба, чи вони пiсля хлiба!

Слова старого козака засмутили драгунiв. Вони чули про те, що старi запорожцi всi характерники i що, як хто з них схоче помститись, так вiзьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали нишком помiж собою радитись, а далi розв’язали рядно, кажучи:

– Ну, нехай буде по-вашому: подiлимо все надвоє – половина вам, половина нам. Всього ж бо вам i за тиждень не поїсти!

Так на тому й скiнчилася та пригода. Свiтом нашi подорожнi поїхали далi, вибиваючись на високу гору. Демко й Галя були веселi i смiялися з того, як налякалися драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий – вчинок драгунiв нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужi люди i повелися новi звичаї, колишнiм же власникам сих земель тепер немає вже й захисту.

Двi години вiз витягався на гору i, нарештi, виїхав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на пiвночi заблищав срiбно-блакитною смугою Днiпро, заклинаючи подорожнiх зiйти на могилу i полюбуватись на краєвид. Вони так i зробили i, пустивши волiв пастися, самi пiшли на одну з могил.

З шпилю могили був чарiвний краєвид. З лiвої руки, з-за високої гори, виглядав вкритий лiсом Монастирський острiв, а повз нього широкою, срiбною пеленою вибiгав рухливий Днiпро i, добiгши до пiскуватих кучугур Огрiнi, круто повертав на пiвдень, ховаючись одним краєм пiд ту саму гору, що на нiй стояли подорожнi. Далi вiн знову виникав з-пiд гори ввесь, простуючи вже на захiд, i бiля високого рогу гори падав на гострi скелi Кодацького порогу, розбиваючись бiлою пiною. На пiвночi за Днiпром розлягалися великi зеленi лiси, а помiж тими лiсами подекуди виблискувала своїми бiлими водами рiчка Самар.

Старий Балан не один раз уже на свойому вiку бував на сих могилах; був раз тут пiд час походу й Рогоза, Галя ж не була тут нiколи i стояла тепер мов зачарована, слухаючи те, що розповiдав їй батько про сi дивнi мiсця.

– Через що ж, тату,– спитала вона згодом,– той зелений острiв зветься Монастирським, коли монастир, ви казали, стоїть аж за Самаром?