Розділ «XIV»

Вклонившись городничому, Петро махнув рукою товаришам:

– Ну, панове, ходiмте та вдаримо сьогоднi ще лихом об землю!

– Тiльки глядiть, бешкету не чинiть, – гукнув услiд козакам городничий i почав розпитувати пiдручного про iншi справи в мiстi.

Петро справдi повiв товаришiв знову на базар та завiв до шинку, на берег же до дуба нiкого й не пустив iти, щоб полiцаї не вистежили, що у запорожцiв стоїть дуб напоготовi. Тiльки коли вже смеркло, козаки пiшли у берег i, дiждавши Гайдабуру з його жiнкою, пiсля третiх пiвнiв вiдпихнули дуба на воду i попливли вниз за водою.

На сходi небо почало бiлiти. Зiрки зблiдли, стеряли свої яскравi промiння i одна по однiй зникли з очей козакiв. Темний, як нiч, Днiпро почав на сходi вкриватись спершу срiбним, а далi срiбно-рожевим килимом. Кайдаки мiцно спали, як i та воля, що її приспали тут пани городничi.

Демко Рогоза, що був пiд час всiєї подорожi дуже сумний i небалакучий, нарiкав щодня на те, що брат Петро не поспiшає, тепер повеселiшав, радiючи як з того, що так щасливо вони уникнули у Кайдаках пригоди, так i з того, що до Базавлуку тепер було вже недалеко, i вiн скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця, приголубить, заспокоїть пiсля нелюдського життя, тяжких образ та мук i повезе разом з любим сином на вiльне життя, до лиманiв, пiд захист нової Задунайської Запорозької Сiчi.

– Добре викрутилися, – обiзвався пiд той час Петро,та тiльки що будемо робити без харчу? За тими полiцаями не довелося навiть хлiб купити.

Всi сидiли стомленi й невеселi.

Саме тут на бiлуватому обрiї неба виник з темної пелени Днiпра Монастирський острiв, а проти нього, над скелями Днiпра, визначилася бiленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник, Демко пригадав, що у старого запорожця чимало в млинi робiтникiв, а де багато людей, там повинно бути й багато харчiв.

– Не журися, Петре, – обiзвався вiн. – Пiдверни дуба до Глобиного млина, так будуть у нас i харчi.