Розділ «XIV»

– Iванов! – звернувся вiн далi до старшого полiцая. Який у нас наказ про запорожцiв?

– Наказ свiтлiйшого князя вiд 1776 року, щоб всiх, якi знайдуться, непанськi, запорожцi вiддавати у пiкiнери.

– Чули? – гукнув городничий.– Признавайтеся менi зараз, хто з вас панський, а хто казенний?

– Так якi ж там у Туреччинi пани? – обiзвався Петро. Чуднi ви, пане. Ви гадаєте, що й там князi та графи?.. Там пашi, мурзаки та беї.

– Се ми все розберемо: хто ви й вiдкiля. Перше за все я ваш бiлет пошлю до губернського правлiння у Кременчук, щоб там роздивилися, чи вiн певний.

– А скiльки ж то мине часу? – спитав Петро.

– А мiсяцiв зо три мине...

– А якже ми будемо без бiлета?

– У в’язницi вам все одно вiн непотрiбний!

Тепер i Петро зрозумiв, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться шаблями та чингалами собi до дуба стежку прокладати. Проте, ранiше нiж проливати кров, вiн вдавався до хитрощiв. Почувши, що дехто з товариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожцi вiльнi люди, вiн зразу спинив їх i повiв розмову сам:

– Ви пробачте нам, пане полковнику. Як ми третiй рiк уже не бували тут, то й не знаємо, що тут дiялося i як воно є. От, будь ласка, скажiть, як воно сталося, що запорожцi були вiльнi, як от примiром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи немає помiж вами панських?

– Бачу, що в тебе в головi горобцi лiтають. Не дурно ж вона як винницький казан завбiльшки. Було колись ваше, та минулося, а тепер всi запорожцi, що по панських землях сидять, так то панськi крiпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають у пiкiнери на царську службу. От що!

– Так виходить, пане, так, що як хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи царицi?

– Нарештi таки збагнув! Так же воно й є!

– Так про що ж ви, пане полковнику, турбуєтесь? Адже ж ми з тим i прибули сюди з Дунаю, щоб у пiкiнерах царицi послужити!

Городничий глянув на Петра здивовано, а його товаришi ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися, зрозумiвши, що Петро хоче обморочити городничого.

– Як? Самi, охотою йдете? – спитав Шостак.

– Та вже ж нiяк! Запорожцевi що? Звiсно, або гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки прямо остогидла, а воювати – так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, i напишiть, значить, до губернського правлiння, щоб нас прийняли у пiкiнери, а ми поки що на прощання погуляємо!

– Так ви б же так зразу й говорили, що приїхали служити пiкiнерами, а то почали верзти нiсенiтницю про якесь вiльне життя. У пiкiнери я можу вас i без губернського правлiння вiддати... на те у мене наказ є. Якщо так по добрiй волi йдете, то iдiть з Богом догуляйте, а завтра я й виряжу вас у Самар.

– От спасибi, що недовго тут держатимете... – сказав Петро. – Коли б скорiше до вiйська, бо воювати притьмом хочеться!