Розділ «XI»

– Се так з нас, запорожцiв, знущаються: таврують нас, як волiв, i на глум, привселюдно, одрiзують нам оселедцi.

– Хто саме одрiзав? Говори! – ще голоснiше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожцi почали оточувати братiв колом.

– Князiвський управитель!

– Яку ж смерть ти йому заподiяв? – з погрозою спитав старший брат.

Демко соромивсь одмовити на се питання i винуватим голосом почав розказувати, як вiн лагодився зарiзати управителя, i як Галя не допустила його до того.

– Нiкчемний бабiй! – несамовито скрикнув Петро i так вдарив квачем по дубовi, що квач розтрощився на дрiбнi трiски,

Дуже боляче було Демковi почути вiд брата таку образу замiсть спiвчуття, так що вiн навiть поступився од нього назад.

– Так от яка у тебе, Петре, для брата порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дiдьком, а я пошукаю мiж товариством таких, що дадуть менi пораду й помiч i без тебе!

З тим Демко хотiв йти до Сiчi, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до нього спиною, тепер враз обернувся до брата:

– Пiдожди! Коли ти подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над козацькою честю! Той, хто одрiзав тобi оселедця, умиється своєю кров’ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь.

Меншi брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рiдного батька, i дуже зрадiли, коли вiн згодився їхати з Демком. Вони почали розважати обох братiв, щоб вгамувати збентеженi їхнi душi, i врештi Петро таки пом’якшав i навiть пожалiв Демка. Покинувши роботу, вiн повiв його до куреня, звелiв скинути рясу i дав йому своє зайве запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повiв його показувати Сiч.

Надвечiр, коли все товариство позбиралося до куренiв вечеряти, Демковi припала ще одна велика радiсть: мiж козаками вiн побачив свого шуряка Івана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у плавнi, прибули на Дунай дубом за два тижнi до сього.

Того ж вечора троє старших братiв Рогозяних i Балан з Люлькою вже радилися, як iти на Україну, щоб помститись на знущання над запорожцями i щоб узброєною рукою забрати Галю й Миколку.

Всяк з козакiв висловлював свої думки: той радив їхати морем та Днiпром, iнший кiньми, тим шляхом, що ним iшов Демко; тiльки Петро не казав, якої вiн думки, а коли його про те спитали, вiн сказав:

– Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робiть те, що я казатиму, а я сам, як знаю.

Знаючи завзяття Петра, всi охоче згодилися обрати його за отамана i покластись на його досвiд та метку вдачу.