Розділ «XI»

Уславився Петро Рогоза помiж товариством ще на Днiпрi i пiд час переходу був обраний за осавула у тiй частинi вiйська, що мандрувала суходолом через Дике Поле.

Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокiйний, бо знав, що Петре дуже гнiвається на нього за те, що вiн покинув товариство, лишився на Запорожжi й одружився.

– Дивiться: чернець, чернець! – почув вiн од берега хлоп’ячий голос.

Той голос здавався Демковi дуже по знаку i, глянувши на хлопця, вiн пiзнав свого найменшого брата Василя. З Сiчi хлопець пiшов за братом Петром зовсiм малим, за останнi ж два роки вiн добре вирiс i склався на молодика.

– Васильку! – радiсно скрикнув Демко. Хлопець не зразу пiзнав брата i тiльки згодом, добре придивившись, радiсно кинувся йому на шию.

– Демку, Демку!.. – гукав вiн, обнiмаючи брата. – Нащо ти пiшов у ченцi?

– Скажи краще, Василечку, – одповiв Демко, – де брат Петро?

– Тут, Демку... тут усi: i Петро, i Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата пiд кручу до води i там Демко побачив Петра, що разом з середнiм братом Гнатом конопатив дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її дьогтем, свої ж широкi як четвериковi лантухи, штани вiн пiдкачав угору i прив’язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате вiд волосся, тiло було в усiй своїй красi. В однiй руцi вiн держав на довгому держаку квач, а в другiй кудель, i коли Василь гукнув братам, що iде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибiг йому назустрiч, Петро ж так i зустрiв брата, не випускаючи з руки квача.

– Ото замiсть того, щоб одружитись, так пiшов у ченцi? Що ж, се дiло добре: лiпше спасти душу у монастирi, анiж запровадити її у пекло через жiночу спокусу!

Демко зразу розказав, що вiн не тiльки не чернець, а справдi оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв вiн i того, яке лихо випало на його голову.

Оповiдання Демка не викликало у Петра нiякого до брата спiвчуття, навпаки, слухаючи його, вiн навiть неначе радiв з того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли вiн, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжi i предрiкав все те лихо, що сталося.

– Чого хотiв, того й добув, – сказав вiн врештi, коли Демко скiнчив. – Нема на кого нарiкати... Не будь зрадником та не покидай товариства!

– Брате! – скрикнув Демко, – не один же я лишився на Українi!.. Половина товариства лишилася там!

– Вiд того ж i лихо наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобi дiвка милiша й дорожча була за матiр-Сiч – ну так i живи, як знаєш!

– Бiйся Бога, Петре! Чи не однiєї ж ми матерi дiти? Я до тебе за порадою прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати їх обох з неволi.

– А який бiс намовив тебе придбати собi ту пеню?

– Та годi бо про се, Петре, вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти пожалiй мене. Глянь, що тi кати менi поробили!..

З останнiм словом Демко зняв з голови свiй пiдкапок i вiдкинувши рукав, показав тавровану руку.

Побачивши на головi брата замiсть оселедця лише кiлька випадково не одрiзаних волоскiв, Петро Рогоза вип’яв на нього повнi жаху очi.

– Де оселедець? – грiзно гукнув вiн через хвилину.