Розділ «Частина друга»

– Хто ж його зна! мабуть, чи не вітер грюкає!

– Я бачив, що людина.

– Хто ж його зна! мабуть, чи не хазяїн забратого вами добра.

Як і справді входить якийсь канцелярський. Поздоровкався, роздягнувся і до старшого:

– Позвольте, – каже, – люльку!

Віддав старший, а суб і питає:

– То ваша-с?

– Наша-с, – каже канцеляриста та й до старшого: – може й капшук взяли? Віддає старший і капшук.

– І то ваше-с? – питає суб.

– Наше-с, – каже той, і почав цибух продмухувати.

– Не куріть тут, – шепче йому Антосьо, а на пів-голосу: – ви ж знаєте, що мене душить.

– Ні, не буду, – каже він. – Я вийду на двір. Облизавши отак макогін, суб уже обертавсь іти, як вскакує один з тих, що по горілку пішли, й на радощах: «Є!» – гукнув, потрясаючи пляшкою над головою, та й запримітив гостя і хіп руку вниз і тільки відкашлюється, а камбрата торка: – на, ніби, її до тристенного!

– Що є? що є? – підхопив суб.

Відкашлянувсь той:

– Еге-е! то я, – каже – так-еге-ем!… Кажу, що є… кого мені треба…

– А кого ж тобі треба?

– Люборацького… Кажуть, він мені письмо привіз.

– То не можна було завтра прийти вільним часом, а конче сьогодні?

– Завтра я подаюсь в больницю.

– Чим ти болєн?