Розділ «Частина друга»

– Ну! ну! розлічимось, а тепер… – та й замовк.

І Антосьо нічого не казав. Помовчали обидва, і Тимоха почав: – дивное дело! выгнал сволочь, а другой претендует; зачем мать обижаешь?

– Сам же ти сволоч, – озвавсь Антосьо. – Ти волоцюга, приблуда! Чого тебе чортяка приніс сюди! Чого втисся між заволоки, між сволоч? Іди туди, де не сволочі.

– А ты вон куда иди, – гукнув Тимоха, схопивши Антося за плечі, й виштовхав аж на двір, ще й собаками затравив. Щоб не Орися, то були б порвали; та вона обігнала його, і стали собі – брат з улиці, а сестра з подвір'я – та й не наговоряться.

– Горе ж тобі, сеструню! – закінчив Антосьо.

– Мамуня винні, голубе, та архирей, – відказала Орися, – той прислав, а вони втокмачили. Лучче б були під лід пустили.

– Арися! – гукнув Тимоха.

– Гука! – озвалась Орися, – бувай здоров! – і зникла, мов її вітер поніс до хати. А Антосьо сповагом подибав здовж селом до матері, проклинаючи всіх і все, хто й що під язик підскочить. Засумований став він під хатою в себе, підпер стіну плечем та й думає: – от які попи! от який з них ужиток для пастви! Невже ж і я такий буду? О, ні! грім мене вбий, що ні! Та вб'є він мене, як пробачу окоянному?

З цього часу Антосьо й у церкві не дививсь на Тимоху, й де тільки міг, всюди розказував про його правду – і у лице, і поза очі. А час ішов та й ішов. Антосьо тільки прийде до хати: – дайте мені що з'їсти! – та й потягне за ворота, аби дома не сидіти; або ляже на соломі в клуні та й валяється; або сяде на колесах, що також в клуні стояли, та й виграє на скрипочку. Пограє-пограє, награється та й гойдається на колесі, задумавшись, і щоб за холодну воду взявся!

– Ти б хоч хати глядів, – каже йому мати.

– А разве я до вас за сторожа приехал? – І той своє, а вона піде собі, або й постоїть трохи, головою похитаючи, та татуняє.

Вже більш тижня минуло, що Антосьо наче не солоний: і не спиться, й не ложиться; ні йти, ні сидіти – як то приповідають: і в поле мене не бери, і дома мене не лишай. Ніхто не знав, чого це так, і він сам не догадувався, тільки нудився, марудився; чогось хотілось – і сам не знав чого. З нудьги оттак і потяг він за подвір'я, а там хтось їде, він назад. В хаті саме полуднувати сідали.

– Хтось їде! – гукнув він.

– До нас? – пита Текля.

– До нас! – каже Антосьо.

– Ким це розносила лиха година? – озвалась маті, хапаючи з Теклею, що там було на столі. А тимчасом двері стиха скрипнули на бігуні й ввійшла Галя. Аж дух Антосьові захватило, аж з лиця спав, як побачив її. Серце тьохнуло та й заніміло, в очах заблищало, замиготіло, і аж наче млості б'ють.

Вклонивсь хлопець та ще з таким подригусом, аж долівку здер, шарнувши ногою, та й став, як вкопаний, стоїть, руки потирає. Поки мати то за жнива з нею погуторила, то за спасівку, відійшли Антосьові зашпори, то й він вмішався в розмову.

– Як же вас тут бог милує на селі? – каже.

– Слава богу, ні на що скаржитись, – відказала Галя.

– Слава богу! – озвавсь Антосьо.