Розділ «Частина друга»

– Чому й не дати? – каже Антосьо і з цим словом поклав на столі капшук повен тютюну, гарно вишитий заволічкою по оксамиті.

Все так і заворушилось. Той тільки не кидався, хто не вживав. Обступили стіл і задні переднім через голову несли, та кожен придивлявсь на тютюн, кожен ліпив куричку.

– А доброго ти тютюну привіз! – каже один. – Дав би-сь мені зо жменю, коли багато маєш.

– Чому й не дати, – озвавсь Антосьо. – Хоч мало маю, та й цим поділюся. – І дав жменю, аж крізь пальці тяглось.

– О, спасибі, – каже той. – А я тут курив ось яку запридуху – подивись! – І показав чорний та темний тютюн, та ще й потертий, бо насипом його в кишені носив.

– А нічогенький собі, – каже Антосьо, – хоч нюхай! – Другі тільки переглядались.

Позакурювали, хто курив, і присіли до грубки, відіткавши каглу, аби, знаєте, диму на хаті не було; бо, на случай, набіжить який чорт, то біди не скараскаєшся. Курять ці, а хто не курив, капшук розглядали.

– А це вже якась попівна удружила? – кажуть.

– Може й так, – озвавсь Антосьо, осміхнувшись.

– А чи й сама така, як її робота?

– Хіба ви не знаєте, що я з поганою не зайду?

– Бідний горобець! – каже басиста, – а був богослов, – чого б я так високо літав! Тут і сяка-така кривобока коли б хоч подивилась, а він на луччих б'є!

– Що? не вірите? – каже Антосьо. – Ось же й портрет її покажу вам. Поназдивитесь! – І почав ритись у зв'язці та в книжках; і справді вийняв картинку. – Дивіться, – каже.

Кинулись дивитись, а тут двері відчинились і з'явилась випивка. Не до панянок тоді було, – дали місце чому другому. Навіть не додивились, що то картинка не мальована, а печатувана була.

– А що? – каже Антосьо, впаковуючи свою панянку.

– Нічого собі, – кажуть, коли це вона.

– Та! їй-богу, та! – каже Антосьо. А цьому до правди, як людям до сонця.

Антосьо любив почванитись і де треба було на свому поставити, то сочинить і забожиться. Так і тепер: взяв десь печатувану картинку і видає її за поличчя тієї дівчини, що йому капшук дарувала, а капшук йому подарував якийсь панотець, а не панянка. Де ж цей взяв його, Антосьо не мав цікавості й запитати: подякував та в кишеню. Чого ж божиться? Антосьо знав, що гріх призивати ім'я боже всує, то знав як і божитись. Не казав сяк або так, а каже: «та». А яка? Та сама, та, на картині, що намальована, – не друга ж!

Не кожному й по чарці стало, як пляшка й спорожніла.

– Е, це вже негарно, – каже Антосьо, – люди добрі зійшлись та насухо повинні виходити, чи що? – й дав ще на око.